Владимир ЛЫСЕНКО: "Моя цель — забивать в каждом матче"

Останнім часом перші скрипки в нападі столичного «Арсеналу» грають «позичені» в інших клубів футболісти. Минулого сезону прихильників «канонірів» вражав своїми бомбардирськими якостями Євген Селезньов. Після повернення форварда збірної України до донецького «Шахтаря» Вадим Рабинович знайшов йому заміну в особі Володимира Лисенка.

Літні міжсезонні збори 20-річний нападник провів із «Динамо», але шансу закріпитися в основному складі Юрій Сьомін йому не надав. На відміну від російського фахівця наставник «канонірів» Олександр Заваров стабільно випускає Володимира в основному складі. І поки що Лисенко довіру тренера виправдовує: в шести матчах забив чотири м’ячі. Нещодавно форвард відзначився й у молодіжній збірній України, принісши їй перемогу над чехами у відбірковому матчі чемпіонату Європи. Про гру в футбол і життя за межами поля Володимир розповів у інтерв’ю «УМ».

— Володю, твої голи й постійний вихід на поле в основному складі «Арсеналу» свідчить про те, що ти не шкодуєш про свій вибір?

— Звичайно, ні. Я маю постійну ігрову практику в команді прем’єр-ліги, набираюся досвіду й майстерності — зараз для мене це найголовніше. Краще грати в основному складі «Арсеналу», ніж у «дублі» або на заміні в першій команді «Динамо».

— Тоді, можливо, краще було б підписати із «канонірами» повноцінний контракт, а не перебувати в оренді?

— Гадаю, на даний момент, оренда — найбільш оптимальний варіант. Я завжди мріяв грати в такому титулованому клубі, як київське «Динамо», і зроблю все від мене залежне, аби в майбутньому отримати шанс закріпитися в основному складі «біло-синіх». «Арсенал» — солідний клуб, але «Динамо» є «Динамо».

— Це правда, що ти сам попросив керівництво клуба віддати тебе в оренду?

— Так. Після передсезонних зборів, які я провів у «Динамо», підійшов до Юрія Сьоміна й попросився до команди Олександра Заварова. Російський тренер погодився, переконавшись, що я точно хочу грати саме в «Арсеналі».

— Для того, щоб зіграти в основному складі «біло-синіх» і в національній збірній, мабуть, тобі потрібно стати найкращим бомбардиром «Арсеналу», як це в минулому сезоні зробив Євген Селезньов?

— У першу чергу, потрібно показувати якісну гру й забивати м’ячі. А скільки їх буде — побачимо наприкінці чемпіонату. Моя мета — забивати в кожному матчі й приносити перемогу своїй команді. Тоді, можливо, з’явиться шанс потрапити до табору й збірної України. Я молодий і вірю, що в мене ще все попереду. Поки що я із задоволенням граю за «молодіжку».

— В якому колективі ти почуваєшся більш комфортно?

— В обох клубах приємні стосунки між гравцями. Хоча певний відбиток накладає те, що в «Динамо» створені всі необхідні умови для тренувань, а в «Арсеналу» навіть власного стадіону немає.

— На домашніх матчах «канонірів» часто можна побачити твоїх динамівських друзів: Рибку, Морозюка, Допілку. Ти теж відвідуєш поєдинки за їхньою участю?

— Звичайно. Якщо є можливість, то й на «дубль» ходжу. А матчі основної команди тим паче намагаюся не пропускати. Побував і на поєдинку кваліфікації Ліги чемпіонів зі «Спартаком», і за грою «Арсеналу» з «Динамо» спостерігав (сміється).

— За умовами домовленості між київськими клубами ти не мав права грати проти «Динамо». Як гадаєш, чи правильно, що футболісти, віддані в оренду, не можуть виступати проти клубів, яким вони належать?

— Гадаю, ні. Ми з Денисом Олійником дуже хотіли зіграти в столичному дербі, оскільки в таких матчах є чудовий привід проявити себе з найкращого боку, продемонструвати всі свої якості. Упевнений, ми б допомогли «Арсеналу».

— І все ж таки — за кого вболівав у дербі?

— Наразі я гравець «Арсеналу», тому, звичайно, переживав за свою теперішню команду. Адже нам також потрібно набирати очки й вирішувати свої турнірні завдання. І хоча вболівав за «канонірів», але був упевнений у перемозі «Динамо».

— Олександру Заварову в такій ситуації, мабуть, було ще важче...

— Олександр Анатолійович — сильний тренер і чудова людина, він сам усе розуміє. За його ставлення і довіру до футболістів в команді Олександра Анатолійовича люблять і поважають. У нього є талант робити з пересічного гравця справжнього професіонала. Яскравий приклад — той же Селя (Селезньов. — Авт.). Саме Заваров зробив з нього класного футболіста.

— Для тебе має значення, з ким разом діяти в нападі?

— Так. Наразі, мені здається, найкраще спільну мову ми знаходимо з Денисом Олійником. Ми практично виросли разом, тому розуміємо один одного з півслова.

— Мабуть, не лише на полі, а й за його межами?

— Ми дружимо з Денисом: часто буваємо один у одного в гостях, разом їздимо на тренування. Але мій найкращий друг, якого також знаю багато років, — Микола Морозюк.

— Починав свій футбольний шлях ти також у «Динамо»?

— Ні. В дитинстві бігав із м’ячем у дворі, а коли виповнилося вісім років, записався в школу столичного ЦСКА. Пам’ятаю, як після першого тренування до мене підійшов тренер — Юрій Гордієнко. Сказав, що, якщо буду серйозно займатися, стану хорошим футболістом. Тоді для мене кожне тренування було справжнім святом.

На одному з турнірів мене помітили тренери «Динамо» й запросили до своєї академії. Тривалий час я відмовлявся, оскільки був справжнім патріотом свого тренера й не хотів його залишати. Адже саме Юрій Володимирович відкрив мені дорогу до великого футболу. Втім, для подальшого прогресу потрібно було вибирати сильніший клуб. І я вступив до динамівської академії, яку очолював Віталій Хмельницький. Там навчався останні три роки школи, з дев’ятого по 11-й, а після академії потрапив до «Динамо-2», потім вдяг форму основної команди.

— У твоїй родині ще хтось має відношення до спорту?

— Крім мене, професійно ніхто не займається. Хоча мій тато кремезної статури, як і я, — можливо, цим маю завдячувати йому (сміється).

— Рідні вболівають за тебе на трибунах чи вдома біля телевізора?

— Якщо є можливість, ходять на стадіон. Сестра часто підтримує на трибуні, а от мама не може дивитися, як сина б’ють по ногах, хвилюється. Тато — палкий футбольний уболівальник, жодної домашньої гри не пропускає.

— Хотів би десь пограти окрім українського чемпіонату?

— Для початку непогано було б у російській прем’єр-лізі. Наприклад, мій товариш Віталій Федорів перейшов до «Амкара», де закріпився в основному складі. А в Києві на нього навіть не розраховували.

— Футбольні кумири в дитинстві в тебе були?

— Захоплювався грою Сергія Реброва й Андрія Шевченка. А зараз вражає стиль гри португальця Криштіано Роналдо.

— Вдалося відпочити під час паузи між чемпіонатами?

— Якщо чесно, влітку взагалі не відпочивав. У більшості футболістів відпустка тривала місяць, а в мене — лише п’ять днів. Зазвичай ті, кого викликають до збірних, починають тренування в клубах пізніше, але я провів збори разом із усіма партнерами.

Коли ж у мене випадає кілька вільних днів, я завжди їду в гості до бабусі — найкращого відпочинку годі й шукати. Там можна і на річку сходити, і шашлики приготувати. А за кордоном, у теплих краях, на відміну від багатьох, ще не побував. Хоча, якби не збір «молодіжки», поїхав би до Туреччини, на море.

— Як загалом проводиш вільний час?

— Можу посидіти з друзями в ресторані, найчастіше обираємо італійський — люблю макаронні вироби. Але таке трапляється нечасто, останнім часом навіть до батьків не вдається вибратися.

— Не секрет, що ти користуєшся великою популярністю серед дівчат. Зараз твоє серце вільне?

— У мене є дівчина — зустрічаємося вже не перший рік. Познайомилися на вулиці, біля школи. Мені подобаються спокійні дівчата, які не п’ють і не палять.

— Чимало футболістів захоплюються автомобілями. У тебе є така схильність?

— Мені подобаються класні автомобілі. Не так давно придбав на власні кошти «Лексус». У моєму віці хочеться мати престижне авто, але з роками, гадаю, це мине.

— Яка музика лунає в твоїй машині?

— Різноманітна — в залежності від настрою можу слухати і реп, і попсу.