Батіста: "Я повернуся і покажу найкращий футбол"

Протягом цього сезону «Карпати» втрачали гравців. Ігор Ощипко, Олег Голодюк, Андрій Ткачук, Сандро Ґурулі, а тепер ще й Батіста. На гру проти «Боруссії» бразилець вийшов з величезним бажанням, мав хорошу нагоду забити, постійно боровся з оборонцями суперника. Але вже на самому початку невдало упав, після чого схопився за голову – він розумів, що травма серйозна. Операцію на коліні нападник робитиме в Бразилії.

Перед відльотом до Сан Паоло Батіста запросив Інформаційний центр клубу до себе додому на відверту розмову.

- Пам’ятаєш, що трапилося в епізоді, коли ти отримав травму?

- Даніло Авелар дав мені передачу, але було трохи високо. Щоб не втратити м’яча, я спробував дістати його в повітрі. Коли упав, відчув страшний біль в коліні, відразу зрозумів, що трапилося щось погане. Подумав: все, катастрофа. Після цього я ще кілька разів передивлявся цей епізод – не розумію, як таке могло трапитися. У мене з колінами ніколи нічого такого не було…

- Чому ти вирішив робити операцію не тут чи в Мюнхені, а в Бразилії?

- У даній ситуації важлива не сама операція, а реабілітаційний період. У Львові я наразі один. Дружина і діти повернулися на Батьківщину – старший син пішов до школи. Тому там мені буде легше.

- З лікарями вже домовився?

- У принципі, так. От зараз дописую листа одному бразильському спеціалісту. Я домовився про консультацію з кількома медиками. Один з них – провідний лікар клубу «Палмейрас», інший працює з міні-футбольною збірною Бразилії. Сказати точно, на скільки часу я вибув з гри, наразі важко. Лікар мусить подивитися ногу, тоді вже можна буде говорити про щось більше.

- Де ти додивлявся гру проти «Боруссії»?

- Коли мене вивезли з поля, я пішов до роздягальні. Лікарі почали надавати мені допомогу, тож гру я більше слухав, ніж дивився. Постійно питав, який рахунок. Мені сказали спершу, що «Боруссія» забила пенальті, потім, що ми другий гол пропустили. Стало ще гірше – мало того, що травму отримав, ще й нічим команді допомогти не можу. Але потім стадіон закричав – ми забили перший гол. Другий тайм я вже трохи дивився з вікна. Міша Кополовець просто молодчинка – вийшов на моє місце, забив такий гол важливий, я за нього був дуже радий. А як Кожанов забив третій гол, я ледь не стрибав від щастя – забув і про ногу, і про біль. Проте коли німці спершу зрівняли, а потім і вийшли вперед, мені стало ще гірше, ніж було… Та команда відіграла просто здорово. Я потім гру передивлявся. Ми не мали програвати. На нічию ще можна погодитися, але не на поразку.

- Шанси на вихід в плей-оф після цієї гри сильно зменшилися?

- Не думаю. Зараз треба показати усе найкраще в Парижі, у нас для цього є все необхідне. У групі нема фаворитів – кожна з команд готова здивувати суперника. Наприклад, мало хто сподівався, що ПСЖ виграє в «Севільї». Так що треба вперед дивитися і вірити у свої сили.

- Що було з тобою протягом сезону? В чому причина низької результативності і невдалої гри?

- Тяжко сказати. Насамперед, хочу щиро подякувати нашим гравцям і тренерам. Вони мене постійно підтримували. Я дуже хотів грати, забивати, у мене моменти були. Але тут пенальті не забив, тут в порожні ворота не влучив, тут у перекладину м’яча послав. Тим не менше, Олег Кононов підходив до мене і казав: «Давай, Батіста, я в тебе вірю!». Зараз у мене травма, я маю багато часу на роздуми. Інколи сиджу собі і думаю, згадую, аналізую, що я робив не так, як мало би бути.

- Як саме тебе Олег Кононов підтримував?

- Він добре володіє словом. Олег Георгійович не докоряв, а налаштовував. Не можу сказати, що мені він був як батько, швидше, як старший брат. Але не тільки для мене. У нього завжди є час, щоб поговорити з гравцями. Коли мені було погано, важко, він підходив і підбадьорював, казав, що вірить у мене. З ним дуже приємно працювати.

- Читав, що фанати писали? Чув їхній свист на свою адресу?

- Я розумію наших уболівальників – вони вимагають від мене голів. Але у тій ситуації я намагався робити так, щоб усе погане обходило мене стороною. В одне вухо залетіло, в інше вилетіло. Не можна було на цьому зациклюватися. Вчора вони мене на руках носили, сьогодні свистять. Це нормальне явище в футболі.

- В тебе в кар’єрі вже були такі періоди?

- Були. Коли я з «Карпат» перейшов в ФК «Харків». Хочу забути ті часи. Можливо, тоді було ще гірше, ніж зараз. Але я вірю, що вже скоро усе погане мине. Я буду працювати і буду приносити користь команді. Усе погане треба відвести від себе.

- Яку гру, з початку цього сезону, вважаєш найкращою для себе?

- (Після довгої паузи.) Дуже важко сказати… Знаєш, я сам відчував, що не показував того футболу, в який я вмію грати. Забив мало. Десь була думка, що після матчу проти «Арсенала», коли я відзначився голом на останніх секундах, усе погане закінчиться, але воно продовжувалося. Я погано грав. Зараз маю достатньо часу, щоб усе обдумати.

- Так сталося, що спад у твоїй грі почався приблизно після того, як тобі виповнилося 30 років…

- Теж буде над чим подумати. Я сам себе запитував: «У чому справа? Вся команда піднімається, а лише я один падаю. Батіста, це погано, треба щось робити». Наразі відповідь на це питання я шукаю. Але обіцяю, що після операції та реабілітації я повернуся і покажу свій найкращий футбол.

- Ще не так давно у команді було троє бразильців – Нено, Авелар і ти. Залишилося двоє…

- Це нічого, з Нено ми щодня говоримо. Відразу ж після кубкового матчу за «Севастополь» він подзвонив мені, розповів, що забив гол. Але не лише з ним я спілкуюся. Ми одна команда. Українці, серби – не має значення. Ми можемо легко порозумітися, посидіти десь, поговорити. Усі ми працюємо для того, щоб команда перемагала.

- Як ви ладите з Кузнецовим?

- Нормально. Ми граємо в одній команді. От у матчі проти «Севастополя» як ми грали з ним у парі! Він мені пас хороший віддав, але я у поперечину влучив. І хоч я не забив, але дуже вдячний йому за цю передачу. Щиро бажаю Сергію і всій команді удачі.

- Якщо підбивати підсумок усього періоду, після повернення в Україну з Азербайджана, ти можеш сказати, що зробив правильний крок?

- Безумовно. Я тобі чесно скажу, що в Баку у мене була хороша зарплата. Там я став чемпіоном, грав в єврокубках. Але рівень азербайджанського футболу не достатній для того, щоб гравець прогресував. У мене з’явилася можливість повернутися до улюбленого міста, улюбленої команди. Тому причин шкодувати про цей крок у мене нема.