Юрій Кіндзерський: "Львівські вболівальники – найкращі, реально критичні і справедливі стосовно футболістів і самої гри"

Президент Футбольного клубу «Львів» дав розширене інтерв’ю журналісту газети «За вільну Україну плюс» (частина перша)

- Юрію Івановичу, з чого починалося Ваше знайомство з футболом? Чим є футбол у Вашому житті тепер?

- Починалося з самого дитинства – як і в кожного галицького хлопця: побачив, як грають дорослі, побачив м’яч і сам спробував грати у футбол. Тепер футбол займає в моєму житті багато часу і потребує чимало фінансових ресурсів. Йому я віддаю чимало сил і енергії, це – частина мого життя. Вірю в те, що футбол повинен стати в Україні національним видом спорту і рано чи пізно ми маємо поважно виступати на футбольній міжнародній арені.

- Як виникла ідея заснування футбольного клубу «Львів» і що було головним на тій дорозі, яка привела Вас до цього Вашого дітища?

- Друзі зі Львова запросили мене до Львова, ми поспілкувались. На той час існував Газовик-Скала (Стрий), який не міг фінансувати свою діяльність. Погасивши борги «Скали», ми викупили по-суті місце у Першій лізі, заснувавши нову юридичну структуру, яка й досі називається Футбольний клуб «Львів». Ми не є правонаступниками колишнього «Львова», але, гадаю, усе краще звідти перейняли.

Головним на цій дорозі була любов до львівського і галицького футболу і переконання в тому, що львівські вболівальники – найкращі, реально критичні і справедливі стосовно футболістів і самої гри. Тим паче, що я був упевнений: футболу для Львова ніколи не буде забагато. Отож, я вирішив розвивати другий професійний футбольний клуб у місті Лева.

- Чи не є створення кількох спортивних клубів одного профілю в одному місті «розпорошуванням» зусиль, коштів, спортивних талантів? Скільки, взагалі, доцільно мати таких інституцій наприклад у Львові? Хто може це визначити? В чому полягає основне завдання спортивного клубу, зокрема футбольного клубу «Львів»?

- Створення ФК «Львів» при тому, що існує ФК «Карпати» - не є, звичайно, розпорошуванням зусиль, коштів чи талантів, бо львівський футбол міг би значно більше видавати «на гора» для всеукраїнського футболу, адже потенціал нашого регіону у цій сфері – величезний. Справжніх талантів на Львівщині є значно більше, ніж на два клуби, і роботи тут непочатий край.

Як ми неодноразово чули і з вуст нинішнього мера, і багатьох львів’ян, Львів є одним з небагатьох міст України, в якому існують аж два професійні футбольні клуби з професійними дитячими футбольними школами (не треба й про це забувати). Є, тим паче, тільки деякі поодинокі українські міста з двома професійними футбольними клубами у Прем’єр-лізі (а ми там також перебували). Це не могло не додавати авторитету спортивному футбольному Львову. Скільки потрібно клубів містові загалом – це може визначити лише ринок: скільки зможе «проковтнути» професійного і взагалі футболу львівський вболівальник, стільки його й потрібно. Сьогодні цього не знає ніхто, але я впевнений: чим більше буде таких клубів, як ФК «Львів», тим краще для міста.

На сьогодні основне завдання футбольного клубу «Львів» після нашого першого сходження у Прем’єр-лігу – другий, повторний, вихід до Прем’єр-ліги. Незважаючи на те, що це і фінансово й організаційно далеко не просто, що ми досі не маємо у Львові де грати і тренуємось на, м’яко кажучи, не надто добрих полях. Однак, як показує турнірна таблиця Першої ліги, ми поки що успішно йдемо на другому місці в зоні виходу до Прем’єр-ліги.

- На які світові взірці у галузі виховання молодих футболістів Ви вважаєте за доцільне орієнтуватись? Чи існують, на Вашу думку, «більш спортивні» і «менш спортивні» нації? Або більш і менш «футбольні» народи? Як виглядають на цьому тлі українці?

- Це знає увесь спортивний світ: одним з найкращих світових взірців у галузі виховання молодих футболістів є Голландія, особливо голандський «Аякс». Там все поставлено на найвищому рівні стосовно системи, але не треба забувати і про Бразилію, де функціонує ціла державна програма і все починається з пляжного та дворового футболу. Отож, таки вимальовуються футбольні країни – Бразилія і Голландія, а у клубу «Аякс» можна повчитись і нашій країні. Гадаю, що є також «більш спортивні» і «менш спортивні нації», якщо брати на генному рівні. Сьогодні, правда, ці терміни краще застосовувати до націй, зважаючи на їхні здобутки на Олімпіадах (у футболі в тому числі), на світових і європейських першостях… Усе залежить від економіки, від того, як політики вибудовують програми розвитку фізкультури, спорту та охорони здоров’я у країні, так і виглядає в кінцевому підсумку нація чи народ – більше або менше «спортивно».

Бразилія, звісно, футбольна країна, але вона давно вже завойовувала світову корону. Натомість висунулись уперед Німеччина та Іспанія. За ступенем любові до футболу українці входять, напевне, до трійки народів світу. На жаль, стати футбольною країною щодо здобутків нам поки що не вдається. Якщо вважати, що справжнім спортивним обличчям кожної країни є її збірні, то нам ще належить дуже багато працювати.

- Чим, по Вашому, мав би бути футбол у цивілізованому розвинутому (збалансованому) суспільстві: бізнесом, фізкультурою, образом і ознакою здорового способу життя, розвагою, політикою, естетичним захопленням, власне спортивною грою? Можливо – усім разом і ще чимось?

- У модерному суспільстві футбол є і бізнес, і фізкультурою на певному рівні, і здоровим способом життя, але професійний футбол – це насамперед потужний бізнес з елементами яскравого шоу. У розвинутих країнах він приносить прибуток, який відповідно вкладають у молоде покоління, дитячі школи, одне слово – у здоров’я нації. У нас, на жаль, так не є…

- Яка Ваша оцінка загального стану українського футболу? Які найбільш нерозв’язні проблеми постають на шляху його успішного розвитку? А може тут узагалі нема проблем?

- Загальний стан українського футболу показують різні рейтинги ФІФА і УЄФА, де ми хоча й не перебуваємо на найнижчих позиціях і у світі, і в Європі, але маємо значно вищий потенціал, який невдало використовуємо. Якщо Словенія, де два мільйони жителів, їде на Чемпіонат світу, а ми – ні, то тут захована проста відповідь на запитання. Найбільша проблема полягає в тому, що немає чіткої державної програми, а Федерація футболу, зі свого боку, або не може запропонувати чіткого плану розвитку українського футболу, або не спроможна успішно втілити його в життя. Хоча без фінансування і участі насамперед держави на найнижчому рівні тут не обійтися.

- Спорудження у Львові стадіону до «Євро-2012» за кошти держави – помилка, правильний крок чи вимушений захід? Яким було б Ваше рішення, коли б життя дало Вам змогу таке рішення приймати?

- На мій погляд, спорудження стадіону у Львові до «Євро-2012» за кошти держави – уже вимушений захід. Годі навіть уявити, скільки за такі гроші можна було зреалізувати різноманітних проектів у школах, спортзалах, клініках – у галузі освіти та охорони здоров’я загалом. Не лише Львів, але й Львівщина вийшла б на місце номер один у Європі за кількістю спортивних споруд. Але «Євро-2012» підтискає, йдеться про імідж міста, а імідж так само немало коштує. Будемо сподіватись, що компенсація буде належною у вигляді потоку інвестицій на Львівщину. Якби доля дала мені змогу приймати рішення у даній справі, то я би одразу розпочинав будівництво стадіону, як тільки виконком УЄФА визначив Польщу та Україну, а відтак і Львів господарями. Тоді надворі стояв 2007 рік, так звана криза ще не стукала у двері багатьох наших сімей, економік і бізнесів, і треба було збудувати стадіон за кошти приватних інвесторів.

- Чи вважаєте Ви «правильним», коли український спорт представляють спортсмени-неукраїнці? Як ставитесь до практики «перекуповування» наприклад футболістів, що її застосовують різні спортивні клуби?

- Негативно. Я категорично проти того, коли на міжнародній арені український спорт представляють так звані «натуралізовані» українці. Природа і Бог створили різні нації, і тому, мені здається, кожен народ повинен виставляти на змаганнях своїх питомих представників, які мають доказувати світові, що вони найсильніші, найпрудкіші, найкращі. Ми будемо старатися з усіх сил, щоб у футбольному клубі «Львів» не було легіонерів. На сьогодні нам не вдалось на всі сто відсотків виконати цю обіцянку – один наш футболіст таки є темношкірим громадянином України, але, я гадаю, ми поправимо цю ситуацію у міжсезонні і будемо справжнім українським клубом з українськими футболістами.

Що стосується «перекуповування» футболістів іншими клубами, то це негативна практика, заборонена різними регламентами, як Федерації футболу України, так і ФІФА та УЄФА. Я прямо пов’язую незавоювання у минулому сезоні путівки до Прем’єр-ліги футбольним клубом «Львів» з тим, що у нас просто «перекупили» деяких футболістів ще навесні, тому вони перестали грати уже в другому колі, ходили пішки по полю та хворіли на псевдотравми.

- Дворові у містах та стихійні сільські команди десь на вигонах – це, на Вашу думку, джерело майбутніх спортивних кадрів? Необхідний резерв? Оптимальна форма природного добору? Позитивне явище, яке слід підтримувати, чи громадська самодіяльність підлітків, що потребує негайної опіки, реорганізації, або ж спочатку, властиво, організаційних зусиль?

- Ми всі пам’ятаємо часи – хоч якими б вони не були поганими з погляду політичних свобод для українців – епохи Радянського Союзу, коли робилося все для того, щоб ватаги сільських хлопчаків чи дворові компанії у містах мали змогу виростати у футбольні команди. Це була правильна постановка питання, вірне рішення. Нині маємо подібне розвивати, бо тільки так з масового спорту виростуть майбутні професійні спортсмени, чемпіони світу, Олімпійських ігор. Організація такої практики буде одним із пунктів моєї передвиборної програми. Будемо намагатися на Львівщині максимально наблизитись до змагань на рівнях сільському і дворовому у містах. Для цього, зрозуміло, потрібні кошти, майданчики, м’ячі, форма, усіляке обладнання, оскільки сучасні обставини диктують відповідний сервіс.

Громадську організацію підлітків треба всіма силами підтримувати, а не «реорганізовувати» чи ще якось втручатись у цей процес.

- Чому футбол став улюбленою грою мільйонів? Які найтиповіші риси футбольної гри цьому сприяли?

- На цю тему написано дуже багато літератури. На мій погляд, найтиповішою рисою футбольної гри, яка посприяла, аби футбол став улюбленою грою мільйонів, – це динамізм усього дійства, що відбувається на полі, хвилюючий момент очікування голу, видовищність. Якщо проаналізувати усі світові матчі, то не знайдеться жодного, який би на сто відсотків повторював інший матч. До того ж приємно і корисно спостерігати, як 22 здорові людини протягом 90 хвилин наочно пропагують здоровий спосіб життя.

- Як ставитесь до поведінки надто гарячих прихильників улюбленого спортклубу, вчинки яких межують з фанатизмом? Які конструктивні кроки у цій ділянці можна і треба було б конечно зробити? Чого найбільше очікують спортсмени від своїх уболівальників? Як одні одних можуть взаємно виховувати?

- Загалом, до руху футбольних фанів ставлюся позитивно, якщо, звісно, нема порушення законодавства чи загальнолюдських норм поведінки. Існування фанів унаочнює привабливість футболу, а от дуже вже гарячі безконтрольні голови – це зле, бо псує імідж футболу. З цим треба боротись, і найконструктивнішими кроками мають бути роз’яснення, терпелива робота, спокійна поведінка більшості. Клуб має демонструвати нейтральне ставлення до всіх вболівальників, виховувати своїх прихильників у дусі толерантності. У крайньому разі, коли переступається межа, своє слово кажуть правоохоронці, які зобов’язані подбати про безпеку громадян. Це крайні і неприємні випадки, а після виявлення порушників я б надалі і близько не підпускав їх до стадіонів.

Кожному спортсменові потрібні палка віра і підтримка своїх уболівальників. Кажу це і як колишній спортсмен, і як організатор спорту. Особливо, коли команда програє – чи то у першому таймі, чи у попередньому матчі. Може бути конструктивна критика, поєднана з прихильністю. У такий спосіб спортсмени і вболівальники взаємно виховують одні одних. Для нас було завжди великою приємністю показати гарну гру для львів’ян.