Народження зелено-білої легенди

Як і сьогодні, рівно 48 років тому, тобто 18-го січня 1963 року, мешканці Західної України готувалися до Щедрого Вечора напередодні одного з найбільших християнських свят – Хрещення Ісуса Христа. Втім, в одній з львівських квартир троє солідних чоловіків були зайняті виключно земною справою – обирали назву для новоствореного футбольного клубу, команді якого судилося дуже швидко стати провідною в регіоні й улюбленою для багатьох вболівальників не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Ідея створення профспілкової футбольної команди майстрів у Львові народилася у керівників та партійних чиновників міста і області у 1960 році. Адже команда львівського СКА, яка на той момент представляла Львів у чемпіонаті СРСР серед команд класу «Б», була фактично кузнею кадрів для московського ЦСКА та ростовського СКА, які грали у вищій лізі. І щойно хтось з львівських армійців проявляв себе на футбольному полі, як його тут же наказом Міністра оборони СРСР переводили на нове місце «служби» – до Білокаменної або до Ростова-на-Дону. Зрозуміло, що за такого стану справ ні про яке формування боєздатного колективу у Львові не могло бути й мови.

Профспілкову команду вирішили створити на базі Газзаводу, футболісти якого на той момент були найсильнішими у Львові. Зазначимо, що кістяк команди складали студенти Львівського державного інституту фізкультури, яких тренували колишній капітан знаменитого у повоєнні роки львівського «Спартака» Мирослав Турко та завідувач кафедри спортивних ігор ЛДІФК Василь Соломонко. Втім, чиновники дуже швидко розібралися «що по чому» і прийшли до висновку, що Газзавод «не потягне» команду з такими серйозними завданнями. Саме тому вже у 1961 році команду у повному складі перевели на завод Львівсільмаш і називатися вона стала відповідно – «Сільмаш». Цікаво, що разом з командою на нове місце роботи перейшов і директор Газзаводу Іван Калиниченко, який рішенням обкому партії з початку того ж таки 1961 року очолив Львівсільмаш. Іван Антонович був справжнім фанатом футболу і для нього однозначно виграші його футбольної команди на зеленому полі були набагато важливішими за перемоги трудового колективу у різних там соцзмаганнях, які були дуже популярними в той період історії нашого народу.

Тренер винен завжди

Команду створили, але до статусу «майстрів» була непроста дорога. Згідно регламенту, щоб грати у класі «Б», необхідно було спочатку виграти першість міста, а потім у двоматчеій дуелі здолати переможця чемпіонату області. І лише тоді переможець отримував право поборотися за місце у класі «Б» з найгіршою командою своєї області за підсумками сезону.

На початку 60-их років Львівську область у класі «Б» представляли тільки дві команди – вищезгаданий львівський СКА та «Нафтовик» з Дрогобича. Саме з останніми восени 1961 року і боролися за жадану путівку підопічні Мирослава Турка та Василя Соломонка. «Сільмаш» був дуже близьким до перемоги за сумою двох матчів. Адже у першій грі в Дрогобичі зіграв внічию і для здійснення мрії львів’янам залишалося виграти вдома. Однак рідні стіни не допомогли – переміг «Нафтовик». Тож перша спроба виявилася невдалою.

Але «сільмашівці» не мали наміру відмолятися від мрії і вже за рік отримали другий шанс. Щоправда командою керував дещо підкоректований тренерський дует. Як і сьогодні, в ті часи за поразку перш за все відповідав тренер команди, а тому крайнім у поразці «Сільмаша» від «Нафтовика» назвали Мирослава Турка, якого на тренерській лаві замінив не менш відомий майстер футболу на теренах Західної України Юрій Зубач.

Під орудою тренерського тандему Юрій Зубач / Василь Соломонко «Сільмаш» впевнено виграв спочатку першість і Кубок Львова, а потім й чемпіонат області. А в іграх за путівку в клас «Б» доля вдруге поспіль звела львів’ян з дрогобицьким «Нафтовиком». І знову перша гра на полі суперника. Той поєдинок «сільмашівці» програли 0:1, але в матчі-відповіді зуміли не просто реваншуватися, а переграти «нафтовиків» по всім статтям. Рахунко 3:0 говорить сам за себе. Але зіграти у класі «Б» «Сільмашу» так і не довелося. Одразу по завершенні сезону 1962 року рішенням Федерації футболу СРСР була створена друга група класу «А» – проміжна ланка між вищою союзною лігою і класом «Б» – і в ній було виділено місце для профспілкової команди Львова.

Географічний принцип

Квартира, про яку ми згадували на початку розповіді, належала тодішньому голові профспілок Львівської області Глібу Климову. Саме в ній і обговорювалося питання щодо назви нової команди. Разом з господарем участь в нараді приймали директор заводу Львівсільмаш Іван Калиниченко та Юрій Зубач, тренер «Сільмашу», на базі якого, за задумом спортивних та партійних керівників області і міста, й мала бути створена нова команда.

Звичайно, можна було залишити і стару назву – «Сільмаш». Але всі одностайно зійшлися на тому, що вона не відповідає рівню амбіцій. Адже нова команда мала представляти на всесоюзнвй арені не окреме підприємство і навіть не місто, а цілий край – тож і назву вона повинна була мати відповідну.

Можливо, якби ті події відбувалися за нинішньої політичної ситуації, то швидше за все зупинилися б на назві «Галичина» і це було б цілком логічно та правильно. Але на вулиці був початок 60-их років минулого століття... Цікаво, що така пропозиція пролунала з вуст одного з присутніх, на що Гліб Васильвович іронічно зауважив: «Можливо, додамо ще СС?» Врешті решт саме Климов запропонував назву «Карпати». Чому саме «Карпати»? Все дуже просто: Гліб Васильович сказав, що в Дніпропетровську команду нарекли ім’ям могутньої річки Дніпро, на якій і стоїть місто. То чому б «географічний» принцип не використати і у Львові? А так як у місті Лева немає річки взагалі (Полтву за річку вважати важко, особливо коли порівнювати з Дніпром), то зійшлися на тому, щоб дати новій команді ім’я, яке мають гори Карпати, що знаходяться неподалік столиці Галичини. Трохи подумавши, Юрій Зубач та Іван Калиниченко ідею Гліба Климова підтримали. Причин для цього було кілька: по-перше, жодна команда, що грала в той час на всесоюзній арені, такої назви не мала; по-друге, вона насправді вказувала на цілий регіон, який презентує футбольний колектив; по-третє – жодної політики, а це, враховуючи особливо палку любов партійних чиновників з Москви і Києва до мешканців Західної України, яких інакше як бандерівцями й не називали, було також немаловажно.

У сусіда жінка завжди краща

Обрати красиву й оригінальну назву новій команді – справа, звичайно, непроста. Але ще важче сформувати боєздатну команду, яка зможе не лише гідно протидіяти досвідченим суперникам, а й давати необхідний позитивний результат. Особливо, коли робити це доводиться при досить серйозному дефіциті часу.

За формування першого складу «Карпат» відповідав представник заводу Львівсільмаш Йосип Фаєрштерн, який отримав відповідні повноваження від директора заводу Івана Калиниченка. Першим, з ким домовився про перехід у «Карпати» Фаєрштерн, був на той момент 35-річний Ернест Юст, який по завершенні кар’єри гравця очолив тернопільський «Авангард» і упродовж 1961 та 1962 років заявив про себе, як про талановитого тренера. Втім, старшим тренером (нині це відподає посаді головного тренера) «Карпат» Ернест Ервінович став лише в 1969 році, а до того шість сезонів працював асистентом. А першим керманичем карпатівців став Олег Жуков, який до Львова приїхав з Донецька.

І нині у багатьох виникає питання, чому «Карпати» не довірили тренувати Юрію Зубачу та Василю Соломонку, які так вдало працювали у «Сільмаші»? Щодо останнього, то за його словами, він і сам не дуже горів бажанням працювати в тренерському штабі новоствореної команди. Адже на той час Василь Васильович очолював кафедру спортивних ігор Львівського державного інституту фізичної культури і серйозно займався наукою.

«Тренувати команду, сформовану переважно зі студентів і яка грає на область – це одне. Зовсім інше, працювати з командою майстрів, що змагається на всесоюзному рівні і перед якою поставлено серйозні завдання. Це вже професійний спорт вищих досягнень. А поєднувати завідування кафедрою та роботу в «Карпатах» було нереально – толку не було б ніде. Тому добре все зваживши, я обрав інститут», – згадує ветеран львівського футболу.

Що ж до Юрія Зубача, то тут, схоже, спрацювало правило «у сусіда дружина завжди краща». Львівські чиновники не ризикнули довірити «Карпати» тренеру, який не мав досвіду роботи в команді майстрів. Тому й звернулися за порадою до Федерації футболу України, яка їм і «виписала» Олега Жукова на посаду старшого тренера, а Євгена Горянського – начальника команди. А з западенців у першому тренерському штабі «Карпат» був лише вихованець закарпатського футболу, який пройшов школу київського «Динамо» Ернест Юст.

Мрії провінціала

Ще більше нюансів було при підборі гравців для новостворених «Карпат». Як ми вже згадували, за формування складу, який мав грати у прем’єрному для команди сезоні, відповідав Йосип Фаєрштерн. Але одній людині, тим більше не з футболу, впоратися з таким складним завданням не реально. Тому помічників у нього було більш, ніж достатньо. Причому рівень їхньої фаховості був настільки різний, що інколи доходило до курйозів.

Найбільш оригінальну пропозицію щодо гравців, які зможуть гарантувати «Карпатам» швидкий і серйозний успіх, вніс все той же Гліб Климов. Гліб Васильович насправді дуже любив «Карпати» і футбол загалом. Але він настільки хотів, щоб команда, в створенні якої він приймав безпосереню участь, була успішною, що на певний момент навіть втратив відчуття реалій життя.

Коли Гліб Васильович оголосив свій варіант списку гравців, яких він пропонує запросити в «Карпати», то присутні ледь не повмирали зі сміху. І їх можна зрозуміти, адже серед потенційних карпатівців він називав ледь не всю... збірну СРСР. Зокрема, в тому списку були суперзірки Валентин Іванов і Валерій Воронін з московського «Торпедо», київські динамівці Юрій Войнов та Віктор Каневський, Ігор Нетто і Анатолій Масльонкін з московського «Спартака», лідер армійців Ростова-на-Дону Віктор Понєдєльнік... Аби молоде покоління вболівальників могло собі уявити, яким був апетит на гравців у пана Климова, то його захцянки можна порівняти з тим, коли б нині «Карпати» вирішили на трансферному ринку купити Мессі, Кріштіано Роналдо, Хаві, Іньєсту, Буффона, Руні, Снейдера...

Цікаво, що коли Климова запитали, яким чином він збирається переманити в новостворену периферійну команду другого ешелону лідерів клубів-грандів вищої ліги і гравців збірної країни, то Гліб Васильович абсолютно серйозно відповів: «Створимо їм хороші умови – дамо по вмебльованій квартирі, оформимо на високооплачувану роботу, з часом допоможемо в придбанні поза чергою автомобіля. Хіба хтось відмовиться від такого?..»

Паростки карпатівського духу

Але реалії життя виявилися дещо іншими. Як і в ситуації з тренерами, ставку було зроблено не на гравців «Сільмашу», з яких місце у «Карпатах» знайшлося лише Ігорю Кульчицькому і Йосипу Фалесу. Як показало життя, таке рішення було далеко не найкращим. Зокрема нападник «сільмашівців» Олег Волох, якого не взяли в «Карпати», прийняв запрошення мінського «Динамо» і в подальшому не один сезон з успіхом захищав честь провідної команди Білорусі у вищій лізі.

Натомість профспілкові «Карпати» підсилили надстроковці з львівського СКА Олександр Філяєв, Юрій Сусла, Володимир Валіонта, Віктор Іванюк, відповідні переговори з якими провів тодішній голова Львівського облспорткомітету Леонід Арцишевський. Приїхала до міста Лева і ціла група гравців з команд інших міст. Зокрема відгукнулися на запрошення вихованець київського «Динамо» Анатолій Крощенко, Віталій Кулаковський із Запоріжжя, закарпатці Іван Диковець і Дюла Баканчош, а старший тренер Олег Жуков привіз із собою з Донецька Валерія Шутильова та Бориса Рассихіна. У свою чергу Ернест Юст запропонував кандидатуру Олександра Кольцова, якого добре знав по спільній роботі в тернопільському «Авангарді».

До сезону «Карпати» готувалися на базі в Брюховичах, яка служить команді й сьогодні. Тоді, щоправда, вона мала лише один двоповерховий будиночок, який до речі зберігся до наших днів. А от футбольного поля і душу не було взагалі. Тому зарядку проводили в лісі. Там же займалися й кросовою підготовкою. А на тренування їздили до Львова. Звідти ж привозили у бочках і воду. Тож умови для роботи були насправді спартанські. Але вони не завадили команді непогано підготуватися до свого прем’єрного сезону і застосовуючи у грі нову бразильську систему 1 – 4 – 2 – 4, в підсумку «Карпати» чемпіонат 1963 року закінчили на цілком пристойному сьомому місці при 18-ти учасниках. А головне, в команді було закладено перші паростки знаменитого карпатіського духу, який живий і донині.