Станіслав Черчесов: "Український чемпіонат піднімається, я це бачу"

Турецький Белек на час зимового міжсезоння перетворився на футбольну Мекку – сюди приїхало безліч команд з різних чемпіонатів та ліг. В одному готелі з львівськими «Карпатами», наприклад, мешкали футболісти та тренери «Жемчужини-Сочі». Головний тренер команди Станіслав Черчесов погодився на розмову з одним лише проханням – він не мав наміру вкотре переказувати свою біографію. Як з’ясувалося, погляди Станіслава Саламовича на футбол відрізняються від загальноприйнятих, тож і тем для розмови про специфіку тренерської роботи та всього іншого, дотичного до гри мільйонів, не бракувало…

- Ви інша людина чи й тренер «інший»?

- Я виріс в СРСР. Пріоритети у нас були інші, ніж зараз. Футбол був спортом, а для мене він і надалі спортом залишається. Я розумію, що бізнес і спорт не можуть бути відокремленими один від одного, але я проти шоу, я проти того, щоб спортивна складова футболу відходила на задній план. Чемпіонат і титули треба вигравати.

- А що таке шоу у вашому розумінні?

- Це коли забувають суть футболу. Коли на біле кажуть чорне, а на чорне синє. Коли створюють ажіотаж навколо футболістів, команди, тренерів, а саму суть футболу забувають.

- В Росії чого більше – футболу чи шоу?

- Все-таки мені б хотілося, щоб спорту було більше, ніж піар-акцій у всіх їхніх проявах.

- Але ж глядача треба заманювати на стадіон…

- Уболівальника важко обдурити. Один раз рекламою його заманиш, але не третій-п’ятий. Зрозумійте правильно, я живу в ногу з часом, нікуди від цього не дінешся. Але коли кульгавий приходить до фінішу першим, то перемагає він, а не той, хто красиво прибіг п’ятим. Ясно, що я гіперболізую, але ви знаєте, в яких командах я пограв, – там треба бути і першим, і красивим.

- Попри це, в Росії, та й в Україні теж, на стадіонах мало уболівальників.

- Є стадіони з відповідними умовами. Там можна провести час. Обладнаний під’їзд, є де поставити машину, дітей можна залишити у спеціальній кімнаті, поки тато буде футбол дивитися. А є й інші випадки. До гравців не добратися, гру дивишся під дощем, бо навісу нема, поїсти в перерві ніде, туалетів нема, навіть толком до стадіону добратися не просто. Як не крути, але краватку від Версаче на тілогрійку важко пов’язати.

- Нещодавно газета Times опублікувала 50 речей, які заважають футболу. На перше місце поставили телебачення. Погоджуєтеся?

- У нас колись як було – один футбол показали, на інші треба йти. А «Таймс» це чиє видання? Англійське? І вони ще скаржаться на відвідуваність? У них же стадіони забиті. Так само, як в Німеччині, скажімо. Але там нові стадіони, створені для комфорту уболівальників. Показують футбол чи не показують – яка різниця? Люди хочуть прийти і подивитися на естетику. Травичка зелена – це вже добре, а не «гарбиль» один на іншому. Горішки якісь розносять, колу, ще щось. Люди отримують задоволення і від побаченого, і від проведеного часу.

«Знав де, коли, з ким і скільки»

- Окрім того, ви 15 років пограли за кордоном – в Німеччині та Австрії. Чим менталітет їхніх тренерів відрізнявся від наших, окрім, звісно, політичної складової?

- Відрізнявся менталітет не людей, а країни в цілому. Там була свобода, людина сама собою володіла, ніхто за тобою не дивився. Зрештою, за мною і в Союзі не треба було дивитися. Я сам розумів, що мені треба додавати в майстерності, і робив усе для цього необхідне. Слухав тренерів і робив. Коли один мій знайомий, прізвища не називатиму, бо всі його знають, побачив, що я граю в 40 років, то спитав – в чому секрет, як я так зберігся? І я відповів – коли ти після тренування ходив на дискотеку, я просто спав вдома. Ось і весь секрет. І це справді так було. Я був молодий, але знав де, коли, з ким, скільки і так далі. І зараз так роблю. За своїми гравцями ніколи не слідкую, в номери не заглядаю. А для чого? На полі буде все видно.

- А раніше тренери полюбляли підглядати за гравцями…

- Мені пощастило – в мої кімнати ніхто не дивився. «Спартак» це не сільська команда. І в Німеччині за мною не ходили. Я стараються дотримуватися цієї позиції. Хоча команда – це живий організм, в якому іноді щось та й трапляється. Зрештою, це нормально.

- Важко бути тренером «Спартака»?

- По правді, мені не було важко. Можете повірити. Це моя робота, і я її виконував. Неважливо де – у своїй першій команді з регіональної ліги Австрії чи в московському «Спартаку». Я до роботи ставився абсолютно однаково. Там треба виграти і тут треба. Ти сам собі максимальні завдання ставиш. Всюди є боротьба – втратив одне очко, і вже катастрофа. А за перемогу – умовний феєрверк.

- А тиск?

- Тиск – це медичний термін. Слава Богу, у мене з тиском все в порядку – 120 на 80. Коли ти граєш в «Спартаку», потім на чемпіонаті світу, Європи, то звикаєш до тиску.

- Зараз за «Спартаком» ви слідкуєте?

- Коли «Спартак» грає в єврокубках, ми за нього переживаємо. Так само, як і за «Зеніт» чи ЦСКА. Інша справа, коли ми граємо один проти одного. Такі самі почуття у нас викликають матчі «Динамо», «Шахтаря», «Дніпра», БАТЕ чи інших команд. Я зі «Спартаком» в Туреччину на збори летів, в одному літаку. Все нормально, комплексів нема.

- Коли ваш «Спартак» програв київському «Динамо» в Лізі чемпіонів, це була просто поразка чи удар по самолюбству?

- Просто поразка. До того ж в першій грі. Сергій Бубка якось сказав: «Якщо є шанс в суперника – ти ще не виграв. А якщо в тебе є шанс – то ти ще не програв». Я живу цим принципом. Перша гра могла скластися по-різному. Кияни були сильними. Ми вели 1:0, після чого не забили у двох епізодах – нас за це покарали. У футболі все може бути, це не удар по самолюбству, це гра, в якій ми поступилися. Але був шанс на повторний матч. Якщо об’єктивно і не лукавити, то всі розуміли, що відігратися було б дуже важко. Але повторюю, що ми мали спробувати це зробити. Треба було проаналізувати цю гру, зробити висновки з помилок і йти далі.

- Тобто ця поразка для вас не вийшла за межі футбольного поля?

- А в моєму розумінні вони ніколи і не виходить.

«Замість пряників і батогів – взаємоповага»

- Головний тренер має бути з батогом чи з пряником?

- Тренер має бути з глибокими знаннями. Він має бути обізнаним не тільки у техніці і тактиці, а й у психології, фізіології, біології і так далі. У такому випадку поставлені перед командою вимоги, підкріплені знаннями, автоматично переростуть в повагу. Пряників і батогів не треба. Має бути взаємоповага. Давайте забудемо ці красні словечка. Є хороші тренери і погані, освічені і неосвічені. А м’які чи тверді – це від лукавства.

- До речі, ви спілкувалися з головним тренером «Карпат» Олегом Кононовим. Були раніше знайомими?

- Якось ми парилися в бані і розговорилися – згадали старі часи, коли ми всі були худі (сміється). Був це рік 86-ий. Я пам’ятаю Олега Конова по тренуваннях в московському «Спартаку». Він приїхав до нас в манеж, здається, з могильовського «Дніпра». Я знав, що Костянтин Бесков його хотів залишити, але схоже, він сам відмовився. На жаль, ми з ним не пограли. Думаю, були б хорошими партнерами. А тоді інформації було мало, Інтернету, на щастя, взагалі не було. Всі футболом займалися, а не комп’ютерами. Напевно, і природний відбір був кращим.

- Після того, як ви залишили «Спартак», були розмови про різноманітні збірні, які ви можете очолити. Натомість, досить несподівано опинилися в «Жемчужині» з Сочі… Порівняно зі «Спартаком» це ж різні полюси…

- У мене були пропозиції. Тільки не питайте, від кого. Якби не було – я б так і сказав. Тут справа в іншому – третя ліга також хоче стати чемпіоном. Оце моє. Я хочу, щоб мій клуб був першим. Мені подзвонили і запропонували очолити «Жемчужину». Я засумнівався, але коли почув цілі – сказав, що погоджуюся поговорити.

- «Жемчужна» хоче стати чемпіоном?

- Наш клуб ставить великі завдання. Значить, мені буде комфортно. А тут я побачив амбіції, коли зустрівся з керівництвом. Побачив щось нове. У нас взагалі клуб інноваційний.

- У чому це проявляється?

- Ось – наші спортивні костюми яскраво-помаранчевого кольору. На них написано «Майбутнє за нами». Ми не кажемо, що так буде, але нам цього дуже хочеться.

- Ну, не в костюмі ж полягає інновація…

- Звичайно ні, але це теж важливо. Давайте почекаємо. Наразі ми беремо гравців – це одне; потім будемо створювати команду – це значно важче. Тут треба терпіння і знання. І невідомо, що дорожче. Наразі мене тішить, що і в першому, і в другому щось та й виходить, є просування вперед. Нам важливо, щоб команда була цікава і приваблива, а не тільки відрізнялася своїми клубними кольорами.

- У цьому костюмі ви дуже азартні.

- У щось ти віриш, у щось ні. У моєму випадку Станіславський сказав би: «Вірю!». Але я курсів не закінчував, у мене нема нічого штучного, я повністю натуральний.

«Навіть тим, кому тренер не потрібен – він потрібен»

- Зараз часто можна почути, що російський чемпіонат сильніший від українського. Це вже звучить як доконаний факт і ніхто в цьому не сумнівається. Але от що – не важко порахувати: і в товариських матчах на зборах, і в єврокубках, як правило, перемагають саме українські команди…

- От, з чого почали, до того і повертаємося. Є шоу, є писанина, а є реалії. Цифри не обдуриш. Два на два навіть в Африці буде чотири. Ви самі відповіли на своє запитання. Можна скільки завгодно кричати «халва», але солодко від цього не стане. Треба реально оцінити ситуацію у вас і у нас, а не глянути на те, хто швидше щось там написав. Український чемпіонат піднімається, я це бачу. Російський теж додає, йде по спіралі нагору. А хто кращий-гірший – для цього є об’єктивні цифри, можна ж заглянути в статистику. Їй часто не вірять, але в моєму розумінні, це вперта річ.

- З ким із тренерів ви підтримуєте дружні стосунки? Наприклад, з вашим земляком Валерієм Газзаєвим?

- Останнім часом ми двічі пересікався в Тіролі, коли київське «Динамо» було там на зборах. Мені сподобалося, як виглядала його команда. А так ми перебуваємо далеко один від одного. Я ще грав, а він уже тренером був. Але при зустрічі нам завжди є про що поговорити.

- А чи є тренери, з якими вам говорити не хочеться?

- Нема. Тренер – це нелегка професія. Якщо ти вирішив бути тренером, то це вже заслуговує на повагу.

- Що заважає хорошому футболісту стати хорошим тренером?

- Хорошому? Давайте скажемо – талановитому. От він вміє щось робити, але не знає, чому. Коли ж гравець хоче стати великим, то шукає підтримки у тренера, щоб з його допомогою розвинути своє вміння. Він поступово вчиться і вже знає, чому він вміє це робити, відповідно, зможе допомогти ще комусь. А талановитий гравець скаже – дивися, і роби як я. Він пояснити не може. Уявіть високу будівлю. Талановитого гравця туди доставили на гелікоптері і висадили на дах. Гелікоптер полетів, все, його нема. Вітер здує гравця, він впаде вниз і піднятися наверх вже не зможе. А той хто постійно йде наверх сам, він уже буде знати і дорогу туди, і назад. Якщо він впаде на три поверхи вниз, то зможе піднятися знову.

- А чи варто тренеру забути, що він сам колись був футболістом?

- Не можна цього робити. Принаймні, до кінця. Не варто забувати, що було в нього в роздягальні. Усе-таки футбольна роздягальня це особлива річ. Думати треба як тренер, але при цьому не забувати, як грав сам. Ти повинен відчувати гравців, знати, що відбувається в їхніх головах. А якщо забудеш про те, ким сам був – не дізнаєшся, чим дихають твої гравці.

- Чи є команди, яким тренер не потрібний?

- Не буває такого. Я розумію суть вашого питання. У тренера повинно бути одне дуже важливе вміння: не заважати. Навіть тим, кому тренер не потрібен, він потрібен. Для того, щоб не заважати.

Довідка

Народився 2 вересня 1963 року в Алагирі, Північна Осетія. Виступав за московські «Локомотив» та «Спартак», дрезденське «Динамо», «Тіроль». Дворазовий чемпіон СРСР та Росії, триразовий чемпіон Австрії. Кращий воротар року (1989, 1990, 1991, 1992). Учасник двох чемпіонатів світу (1994 та 2002) та Європи (1992, 1996).

Тренував австрійські «Куфштайн» та «Ваккер-Тіроль», був генеральним директором, а потім і головним тренером московського «Спартака». З 2010 року головний тренер «Жемчужини-Сочі».