Артур Ягмурян: "Через три роки наше покоління робитиме погоду в Бразилії"

У березні 2011-го виповнюється рівно 20 років з моменту заснування газети «Український футбол». В ці дні газета знайомить читачів зі своїми ровесниками, що так само, як і вона двадцять років тому з’явилися на світ. І не просто ровесниками, а, звичайно, вітчизняними футболістами.

Один із молодих футболістів, з когорти тих, на яких будуватиметься майбутнє нашого вітчизняного футболу, двадцятирічний нападник Артур Ягмурян, вірою і правдою служить у запорізькому клубі вищої ліги чемпіонату України, «Металурзі».

— Артуре, розкажи, як виникло бажання стати футболістом? Коли ти зрозумів, що футбол — твоє покликання?

— Я почав грати у футбол ще коли ми жили на Батьківщині, у Вірменії. Там я не займався у футбольній школі, а просто ганяв м’яча з однолітками. А вже коли переїхали в Україну, то зрозумів, що тут футбол на значно серйознішому рівні.

Першим, хто мене привів до футбольної школи, був мій батько. А перший футбольний вчитель був Віктор Васильович Трегубов. Саме завдяки йому я багато чому навчився у футболі. Це найперший тренер, який став мені наставником на все життя. Точніше, два наставники — він та мій батько.

— Дитинство своє у Вірменії пам’ятаєте?

— Там футболу як такого не було, були лише дворові ігри.

— У Вірменії багато провідних клубів — «Пюнік», «Бананц». Чи була можливість до них потрапити?

— Ні. Батьки переїхали, коли я був ще маленький і про потрапляння до якоїсь із команд навіть не було й мови.

— Чим для тебе запам’ятався період в ДЮСШ ФК «Металург» (Запоріжжя)?

— Тим, що у нас була дуже хороша команда. Ми багато перемагали і був навіть період, коли ми за сім турів до завершення змагань завоювали право грати у фінальній частині турніру. П’ять років поспіль ми виходили до фінальної частини першості України у ДЮФЛ. Там ми завоювали бронзу і далі вже п’яті-шості місця. А потім ми перейшли до команди майстрів.

— Чи запам’яталися якісь матчі або голи у цей період?

— Перший мій гол за ДЮСШ ФК «Металург» був, напевно, у матчі з ФК «Ювілейний» (Дніпропетровськ). Наша команда тоді програвала 0:1, я забив гол і рахунок став 1:1. на той момент, то був, напевно, найважливіший гол у моєму житті.

— Що ти для себе взяв від шкільних тренерів — як людина і як гравець?

— В першу чергу ніколи не здаватися, навіть якщо щось не виходить. Навіть якщо не йдуть одна гра, інша, все одно — головне не засмучуватися. Потрібно працювати і результат рано чи пізно але прийде. Труд ніколи даром не пропаде. Слова тренерів, вважаю, починають справджуватися, адже крок за кроком я наближаюся до першої команди клубу.

— Свій найперший матч на професійному рівні, за «Металург-2» пам’ятаєш?

— Звичайно! Це була зустріч проти «Гірника-Спорт» (Комсомольськ). Нашу команду тоді очолював Анатолій Чанцев. Ми тоді комсомольцям програли 0:2.

— Яскраві спогади від першого матчу залишилися?

— На той момент то була найважча гра у моєму житті, адже це був перший матч після школи відразу у команді майстрів. Тут і зовсім інші швидкості і ухвалювати рішення потрібно набагато швидше, та й відповідальності набагато більше, аніж у дитячій школі. Мені важко дався перехід від дитячого футболу до дорослого.

— Після «Металурга-2» далі була молодіжна команда клубу. Це була сходинка вище у твоїй футбольній кар’єрі?

— Так. Хоч у молодіжній команді важче, аніж у «Металурзі-2», проте відчувається, що вже працюєш наближено до першої команди «Металурга» і від цього виникає ще більше бажання працювати і намагатися завоювати місце в основі.

— З якими тренерами тобі вже довелося попрацювати за твій футбольний вік і як ти можеш їх охарактеризувати?

— Про найперших тренерів я вже сказав. У «Металурзі-2», окрім Анатолія Дмитровича Чанцева ще довелося попрацювати з Ігорем Георгійовичем Гімро. На жаль, у мене з ним не склалися стосунки. А потім, коли я перейшов до молодіжної команди, її тренував Юрій Вернидуб. Він запам’ятався як тонкий психолог і чудовий фахівець.

— Чи відчувається, що всі ці тренери за своєю тренерською системою належать до одного футбольного клубу, що вони мають певний тренерський стиль, який властивий винятково запорізькому «Металургу»?

— Звичайно! Усі ці тренери, коли були гравцями, виступали за запорізький «Металург». Коли я потрапив із «Металурга-2» до молодіжної команди, то чогось нового для себе я там не побачив. Звичайно, вимоги набагато більші, але система незмінна, тобто клуб у підготовці молодих кадрів на всіх етапах витримує певну стилістику. Звичайно, в цю систему кожен з тренерів додавав свого бачення, яке властиве лише йому. Інакше й бути не може, адже у футболі працюють живі люди, кожній з яких властива неповторність.

— В осінній частині «Металург» опинився у зоні аутсайдерів. Чи зараз є налаштування у команди залишитися у вищій лізі чемпіонату України?

— Про інше просто не може бути й мови. Команда зосереджена винятково на тому, щоб зберегти прописку. Панічного чи понурого настрою у нас немає. Ми думаємо про те, щоб піднятися із дна турнірної таблиці.

— Чи особисто у тебе була можливість цього зимового антракту готуватися до весняної частини змагань з першою командою?

— На жаль, перед тренувальними зборами я травмувався і не потрапив до списків гравців, що готувалися з першою командою. Спробував перейти у іншу команду, але відновлення після травми припало якраз на трансферне вікно. Був згаяний час і тепер дещо важче надолужувати.

— Чи встиг ти пограти за юніорські та юнацькі збірні?

— Так, я неодноразово викликався за команду U-18, яку очолював Анатолій Бузник. Це були і тренувальні збори, і контрольні поєдинки.

— Анатолій Іванович залишив посаду наставника цієї збірної Багато хто вважав, що його збірна не досягла якихось результатів, не вигравала трофеїв. Однак, гравці його команди зараз у колективах прем’єр-ліги на перших ролях. Можна сказати, що він також дав певний поштовх у розвитку гравців вашого покоління?

— Він дуже сильний психолог і у тому, що наше покоління зараз гучно стукає у двері основного складу команд вищої ліги, є і його заслуга. Він завжди вимагав, щоб гравець, не зважаючи на ранг суперника, виходив на поле і до кінця віддавався боротьбі. Він дуже хороший фахівець, який завжди знаходить потрібні слова, аби правильно налаштувати на гру.

— Яким ти бачиш своє найближче футбольне майбутнє?

— Загадувати далеко наперед не варто. Скажу, що в найближчому майбутньому треба працювати і ще раз працювати. Роботи не початий край. Найперше, звичайно, це старатися завоювати місце в основі.

— Як відомо, видатний бразильський нападник Пеле у 20 років уже був чемпіоном світу у складі своєї національної збірної, а через два роки уже був двічі чемпіоном світу. Йохан Кройфф у 20 років став двічі чемпіоном Нідерландів, а через три роки став володарем Кубку європейських чемпіонів у складі «Аяксу». Португалець Ейсебіо у 20 років уже був володарем Кубку європейських чемпіонів, а через три роки став чотириразовим чемпіоном Португалії у складі «Бенфіки». Чи є у тебе прагнення і передумови для того, щоб за два-три роки досягнути певних вершин у футболі? Що, на твій погляд, має сприяти цьому і що маєш для цього зробити ти?

— Вищезгадані футболісти — це справжні таланти, яких можна перерахувати на пальцях. Звичайно, є багато бажань і прагнень до багатьох вершин — це і завоювати місце в основі національної збірної України, і досягти певних висот із запорізьким «Металургом», як от стати чемпіоном країни чи завоювати Кубок. Але до цього потрібно докладати і величезних зусиль.

— Артуре, у 2014 році чемпіонат світу з футболу пройде в Бразилії, а чемпіонат Європи-2016 — у Франції. Чи погоджуєшся з тим, що це буде час національної збірної України вже твого покоління? Який футбол, на твій погляд, буде сповідувати збірна твого покоління?

— Так, але не лише нашого віку, а вже навіть хлопців 1993-го року. Вже зараз у прем’єр-лізі в основі грають футболісти 1991 р. н. А в 2014-му, якраз через два-три роки хлопці 93-го року будуть задавати темп у вищій лізі, тож і вони вже матимуть шанс проявити себе на чемпіонаті світу в Бразилії.