Борха Гомез: "Довіра тренера – найважливіша складова футболу"

Перед відповідальним поєдинком у Луцьку проти «Волині» захворів Ґреґор Балажіц. В Олега Кононова не залишалося іншого виходу, як поставити в основу іспанського новачка Борху Гомеза, який провів лише один матч, та й то – товариський. Але тренер не прогадав – іспанець відіграв дуже впевнено. Так само надійно Борха грав і в наступних матчах – зараз вже важко уявити оборону «Карпат» без 57-го номера...

– У першому інтерв’ю ти сказав фразу, яка трохи здивувала. Ти безапеляційно заявив, що гратимеш в основі. Звідки така впевненість?

– Я така людина, що через щоденну роботу відчуваю впевненість у власних можливостях. Тому й не сумнівався, що зможу допомагати команді. Постійно я дізнаюся щось нове, знайомлюся з гравцями. І можу сказати, що відчуваю нову впевненість у тому, що гратиму ще краще.

– Тобто ти говорив виключно про власні можливості і не мав на увазі, що сильніший за Івана Мілошевіча чи Ґреґора Балажіца?

– Ні-ні, я не мав цього на увазі. Я не думаю про помилки когось зі своїх партнерів, натомість аналізую власні. Я хочу бути плюсом для команди, а не мінусом.

– Останні матчі «Карпат» ти провів в основі. Відчуваєш прогрес?

– Зараз проходить період адаптації. Для мене все нове. Через мою безлімітну мотивацію намагаюся прогресувати разом з командою. У даному моменті найнеобхіднішими складовими є впевненість і спокій. Дуже добре, що моя перша гра в футболці «Карпат» закінчилася перемогою. Правда, я дуже переживав за те, як сприймуть мої дії тренери і фанати. Здається, все було доборе. Тому вірю, що і я, і команда на правильному шляху.

– Наскільки важливою для футболіста із західною ментальністю є довіра тренера?

– Дуже важлива. Мабуть, це одна з найголовніших складових футболу. Я відчуваю її, і це дуже допомагає. Не лише мені, а й усім іншим нашим гравцям. Навіть тим, хто сидить на лаві запасних. Тренер вірить, що вийшовши на поле, вони зможуть змінити результат. І з боку гравців до нашого тренера є така ж довіра і повага.

– Яким був найяскравіший епізод за час твоїх виступів у «Карпатах»?

– Мушу сказати про наших фанатів. Я ще не бачив таких. У нас, в «Райо Вальєкано», теж гарячі хлопці, але щоб з такими пристрастями... Неймовірно, але навіть коли ми програли вдома, вони сприйняли це нормально. Можете собі уявити, що тоді футболісти відчували! Словом, я щасливий, що у нас такі фанати.

– Ти маєш на увазі шоу з вишиванками?

– Однозначно, ми повинні поважати наших фанів і подякувати їм за все, що вони зробили для нас у цьому сезоні. Так, після поразки стрибати не дуже хочеться, адже програвати ніхто не любить. Але подякувати ми повинні були. І настрій дуже швидко покращився.

– Незвично було, мабуть, вдягнути українську вишиванку?

– Це красиві, специфічні моменти. Ти програєш, а тебе не освистують. Дивовижно. Після цього у кожного з’являється додаткова мотивація і віра в краще майбутнє. А чому? Бо фани розуміють, що ти віддав цій грі усе, залишив на полі настрій, мотивацію, бажання, сили. І ми вдягли вишиванку. Зробили крок уперед.

– Адміністратори дуже не люблять, коли гравці віддають свої футболки. Ти вже скільки разів наразився на їхній невдоволений погляд?

– З першого домашнього матчу залишив футболку собі назавжди. Потім помінявся з Тайсоном. Ще кілька друзям роздав. Слава (Ярослав Гринишин, карпатівський адміністратор. – Авт.) «піхає», але якщо ми виграємо, то я готовий платити за футболки (сміється).

– До речі, про друзів. До тебе прилетів товариш з Іспанії...

– Він також футболіст, але грає в залі. Перше, що його вразило, – це наш аеропорт. Він специфічний і старий, але красивий. Друг залишився на кілька днів. Також прилетіла моя дівчина Ракель. Перший її візит до Львова якраз припав на товариський матч в Польщі, коли ми грали проти «Руха». Вона була сама вдома кілька днів. Тоді їй здавалося, що різниця між Львовом та Мадридом просто грандіозна. Але зараз вона вже звикла і встигла оцінити красу нашого міста. Ми були на Високому замку, походили старою частиною Львова. Зараз їй дуже тут подобається.

– А у вас в районі багато футболістів?

– Вальєкас – небагатий район Мадрида. Але наше дитинство було цікаве. М’яч був для нас богом. На вулиці ми грали щодня. Зараз Негредо виступає за «Севілью», Коке за мадридський «Атлетико», Маркес грає в «Пармі». Ми всі були сусідами і добре знаємо один одного.

– Чим займаєшся у вільний час?

– Як правило, гуляю містом. Досліджую пам’ятники. Знаю про Шевченка. Він король України.

– Взагалі-то поет, художник...

– Ні (сміється). Це я так жартую. Андрій Шевченко – король України. Він впаде, і суддя відразу ж свистить. А якщо серйозно, то я дуже радий, що нарешті з’явилося сонце і зараз тепло. Є натхнення вчити мови. Зараз почав курс англійської та української. Українська для мене дуже важлива для спілкування з командою.

– Якою мовою ти в команді зараз спілкуєшся?

– З Тіаго, Батістою, Кочішем, Ґурулі, Балажіцем по-іспанськи. З Богатіновим, Мілошевічем англійською. Вже розумію українську мову, але мені не вистачає слів, щоб відповідати. Проте раду собі даю. З тренером теж. Футбольна лінгвістика не дуже важка. Терміни я всі вивчив: «пас», «зона», «закрий»... Але якщо виникають труднощі, то допомагає наш перекладач Борис.

– Наостанок спитаю про ціни – можеш порівняти Львів і Мадрид?

– Загалом тут життя набагато дешевше. Скажімо, в ресторанах можна поїсти на 100-150% дешевше, ніж в Іспанії. Натомість багато продуктів у супермаркеті дорожчі відсотків на 50.