Олег Орєхов: "Нині я - домогосподарка"

Він більше схожий не на спортивного арбітра, а на рок-зірку: високий, підтягнутий, завше усміхнений, привітний, із триденною неголеністю… Він радо йде на контакт, нічим не нагадуючи тих переляканих «муму» з нашого футбольного цеху, котрі два слова зв’язати не можуть… І він зовсім не нагадує «людину, яка пережила тяжку психологічну травму», тому ховається від світу.

Завершуючи тему збірної

— Олеже Борисовичу, прокоментуйте роботу ваших колег у останніх на часі матчах національної команди з болгарами й естонцями.

— Другу гру не прокоментую, бо не дивився — мені таке нецікаво. Що ж до першої, то її обслуговував мій хороший приятель — чех Павел Краловець, із яким я працював на юнацькій першості Європи 2007 року. Він — справжній професіонал, що й підтвердив п’ятничною роботою на стадіоні «Динамо»… А те, що хтось висловлював претензії до нього, то таке — жаліються лише слабкі люди. Це свого роду негласне «правило» футболу, котре виникло одразу з появою гри: якщо програв, отже винні «зовнішні чинники», зокрема, «чоловік у чорному».

— Утім, є наставники — на зразок Мірчі Луческу — які звинувачують арбітрів у поразках із чисто психологічних міркувань: аби захистити своїх гравців.

— Безумовно. Це його право. Напевно, така позиція — виправдана, хоча внаслідок неї страждають довколишні, переважно судді. Проте в нас професія така, що треба бути психологічно готовим незмінно опинятись у становищі крайнього…

Взагалі, якою є «формула» успішного арбітра? Отака: відмінна фізична готовність плюс бездоганне знання правил плюс чудова психологічна підготовка. Останній аспект — ключовий.

Справи наші суддівські…

— Італієць П’єрлуїджі Колліна ось уже рік курирує український комітет арбітрів. Які наслідки цього?

— Наслідки є, повірте. Просто більшість із них мають, скажемо так, прихований характер — інколи в дрібницях. Приклад: до приходу італійця ми — судді прем’єр-ліги! — за власні гроші купували форму, прапорці. Як ви вважаєте, це нормально?.. Сьогодні, на щастя, подібних речей уже немає.

А те, що багатьом здається, ніби нічого не змінилося… Розумієте, біда в тім, що Колліна — людина ізольована: він тут нікому не довіряє, і йому не довіряють. Звідси й усі біди… Існує знамените висловлювання — якщо не помиляюсь, належить воно письменникові Борису Акуніну: «Якщо хочеш мати результат, мусиш обзавестися друзями. Якщо хочеш мати великий результат — мусиш обзавестися багатьма друзями». Так ось, у П’єрлуїджі немає «друзів» у нас, іншими словами — він не знайшов людей, які давали б йому об’єктивну інформацію про навколишній стан справ.

— Тю, може, це — добре? Те, що він не зачеплений нашим футбольним лайном? Що він не хоче знатися на цьому?

— Можливо, не хоче, можливо, не може. Але знатися треба, запевняю вас. Бути обізнаним у нюансах — необхідна умова виживання… Хоча мушу сказати, що питатимуть із Колліни по повній — у жодного керівника Комітету арбітрів не було таких повноважень, як у нього.

— Упродовж теми: циркулюють чутки, що П’єрлуїджі — то є «весільний генерал», а насправді всім керує «Темний князь» — наш «незабутній» (сумнозвісний) Сергій Татулян…

— Чув такі розмови, одначе я в них не вірю. Думаю, що таки італієць — найголовніший… Справді, Сергій Аршакович очолює відділ підготовки молодих кадрів, також на ньому лежить відповідальність за призначення делегатів, тобто він — із певного погляду — людина №2 у суддівському Комітеті. Проте ключовий момент тут — довіра з боку Григорія Суркіса: якщо він задоволений дуумвіратом Колліна — Татулян, отож усе на своїх місцях…

Повторюся: головне — аби на керівника покладалися, інакше будь ти хоч мегапрофесіонал, проте, якщо у тебе відсутня підтримка-довіра, нічого не зробиш.

Чому ми такі безкультурні?

— У нещодавньому (111-му) номері нашої газети було опубліковано інтерв’ю з вами, де ви торкнулися надзвичайно актуальної теми — наявності-відсутності культури поведінки у футболі України. Там ви, зокрема, таврували наших уболівальників, які кричать на адресу арбітрів дуже непристойні фрази…

— Було таке.

— Пропоную розвинути тему, водночас зачепивши інший аспект: безкультур’я футболістів, а також ваших колег. Якось у Мавританському дворику НСК «Олімпійський» я наткнувся на київського суддю Ігоря Іщенка, котрий, розмовляючи зі своїми помічниками, вживав такі «метафори», що їх навіть у Леся Подерв’янського не знайдеш.

— Мені здається, що в усьому винна наша система виховання: саме вона спричинила те, що 50% мешканців України матюкаються по чорному (в т.ч. на найвищому рівні — згадайте нашого другого президента Леоніда Кучму), а інші 50% — намагаються протистояти цьому…

Це взагалі дуже складне питання. У нас же як: усі хочуть добре жити, але робити щось для цього здатен лише кожен третій — не більше… Ось, припустімо: всі навколо матюкаються, то й ти мусиш — бо інакше станеш білою вороною.

Я думаю, що тут лежать дуже глибинні мотиви. Пропоную свою версію… Для кожної влади — неважливо, чи йдеться про Україну, чи про Непал — головним фактором є утриматися при «годівничці», тобто завжди бути владою. А що для цього треба? Мати підконтрольний «електорат». А які люди підконтрольні — неосвічені, читай: безкультурні. Отут — корінь зла.

— Як із цим боротися? І чи треба — враховуючи безперспективність процесу боротьби?

— Очевидно, підіймати рівень освіти.

— Є інша панацея. Якось один греко-католицький священний сказав мені: якщо кожен усвідомить, що матюк — то ім’я демона (згідно з християнською теологією), то ця людина, принаймні, задумається.

— О, тут ми зайшли в такі «степи»!.. Хоча раціональне зерно в цьому є: я неодноразово переконувався, що в багатьох моментах єдиний порятунок — релігія. І віра.

Дискваліфікація: чи була помста?

— Кілька слів про болючу тему — наперед прошу вибачення. Існує думка, що ваше відлучення од футболу — це акт помсти: за те, що ви «посміли» стати організатором отого знаменитого листа вітчизняних арбітрів…

— Переконаний: ніякої помсти не було. Моя дискваліфікація — збіг обставин.

Річ у тім, що я не був «зачинщиком», не я організовував те, що хтось обізвав «бунтом»… Ми ж (судді) усього-на-всього хотіли поговорити з керівництвом Федерації, пояснити, що нас оточує надто багато негативних факторів: і те, що в Україні арбітра можуть зняти з роботи будь-коли й без жодних пояснень; і те, що ми отримували смішні гроші; й те, що, як я вже сказав, нам доводилося купувати амуніцію за свій рахунок — ну й так далі, список можна продовжити.

— Проте у цій справі надто багато перверсій — як, припустімо, пояснити цей ланцюжок подій: ви підбурюєте колег по цеху на написання листа, відбувається Виконком ФФУ, де її керівник добряче «проходиться» по вас, за кілька місяців арбітр Орєхов уже судить лише першу лігу, а ще через півроку — дискваліфікація від УЄФА. Ну просто-таки випадковість на випадковості!

— Знову ж таки: так усе збіглося… Моє вигнання зі спорту почалося з одного матчу за участі донецького «Шахтаря, після якого виконавчий директор Національної футбольної федерації Олександр Бандурко звернувся в експертну комісію з вимогою перевірити мою роботу на наявність помилок — і все закрутилося…

Через певний час я став арбітром першого ешелону. Чому? На підставі «закону»: з’ясувалося, що в мене надто низький рейтинг, аби обслуговувати матчі прем’єр-ліги. Причому в рейтингу, де я опинився на останньому — 12-му — місці, вище мене були люди, які не обслуговували ігри по кілька місяців — за станом здоров’я!.. А на Виконкомі ФФУ про це навіть не згадали б, якби екс-президент запорізького «Металурга» Віктор Межейко не поцікавився таким «парадоксом».

— Кажуть, що вас «підставили» букмекери…

— Тут яка закономірність? Коли відбувається договірний матч, на нього різко зростають ставки у відповідних конторах. Але в моєму випадку офіційно не довели, що гра, яку я обслуговував, спричинила ажіотаж ставок!

— Виникає логічне запитання: ми звикли до того, що в нас усе непрозоро, закрито, незаконно. Проте «там», у Європі, має бути по-інакшому? Принаймні, в цьому впевнена більшість наших громадян.

— Звісно, це — ілюзія. Можу упевнено сказати, що УЄФА є унікально закритою, непрозорою організацією. Повірте: якщо в них «згори» ухвалюється певне рішення, «низам» воно не пояснюється — їх ставлять перед фактом. І все.

— Ну, особисто в мене ніяких ілюзії давно немає — я там жив…

— Отож… Візьмімо ще один «парадокс»: відповідно до правил Європейської асоціації, арбітр, на якого впала підозра в нечесних діях, продовжує працювати, а мене відлучили одразу, буквально з того дня, коли пролунали перші звинувачення…

Таке життя. Є Система, і ще не народилася людина, яка б її зламала… Так, її можна трохи видозмінювати — як на мене, згадуваний Колліна прагне зробити це. Однак навіть для мінімальної еволюції потрібні впливові соратники.

— До слова: порівняйте вітчизняний елітний дивізіон та першу лігу — рівень команд, поля, вболівальників, адміністративний тиск тощо.

— Там дуже нецікаво. От нецікаво — і крапка. Мені ж нині пропонують обслуговувати ігри на першість Києва, зустрічі ветеранів, але я незмінно відмовляюся: не можу пересилити себе, не той це рівень.

Про найголовніше в житті

— Ми зустрілися з вами у центрі Києва, після того, як ви відвели свою доньку в школу. Сім’я — опора №1?

— Однозначно. У мене — чудова дружина, яка обіймає високу посаду в Національному університеті ім. Богомольця, та дві прекрасні донечки: старшій — 21 рік, вона навчається у Франції, в Сорбоні, а молодшій (якраз її я відвозив у «храм науки») виповнилося 15.

— У вас тепер багато вільного часу — на що його витрачаєте? Як ви щодо читання, слухання музики, відвідування театрів та кінотеатрів, написання мемуарів…

— Насправді вільного часу в мене обмаль: нині я — домогосподарка, допомагаю дружині в хатніх справах. Треба ж речі в хімчистку відвозити, на ринок сходити, дитину на навчання провести і т.д., і т.п. Окрім того, я регулярно відвідую тренажерний зал, аби тримати себе у формі.

На завершення: будьмо відповідальними!

— Футбольні історики й статистики вважають арбітрів людьми, скажімо так, не надто відповідальними: йдеться передовсім про укладання протоколів матчів, де «ваш брат» робить чимало помилок.

— Ну, всі помиляються — ми ж люди. Можливо, я не зовсім правильно зрозумів запитання — це про які помилки ви говорите? Фактичні, орфографічні, синтаксичні, граматичні, фонетичні, морфологічні чи, може, каліграфічні?

— Я маю на увазі «неточності в деталях»: головним чином — у авторстві забитих м’ячів. Приміром, для одесита Віталія Годуляна не грає жодної ролі така «дрібниця», як визначення того, був гол чи автогол…

— Припускаю, що таке траплялося колись, у дев’яностих, але нині ситуація змінилася — і в цьому плані теж. Тепер значно серйозніші вимоги до укладання протоколів, а ще ж є така людина, як Валентин Загоруйко, офіційний статистик ФФУ, котрий особисто перевіряє кожен документ і змушує моїх колег виправляти похибки.

Помалу-помалу, але ситуація покращується в усіх галузях.