Іван Мілошевіч: "Мені пощастило з "Карпатами"

«Що будете замовляти?» – спитала дівчина-офіціантка, яка підійшла до нашого столика. Записавши у блокнот два чаї, вона спитала: «А до чаю? Може, сирник?». Іван Мілошевіч задумався. «Та я б з’їв, але...» – засміявся захисник «Карпат». Дівчина пішла готувати чай, а ми зручно вмостилися на стільцях. Тихий осінній вечір тільки сприяв нашій цікавій розмові про життя. Ми пригадали нашу першу зустріч, що відбулася три роки тому. Тоді допомагав перекладач, але зараз Мілошевіч вільно спілкується російською мовою, часто вставляючи українські слова.

«Конфліктів у «Карпатах» не було»

– Іване, ти вже багато років у «Карпатах». Коли відчув, що став своїм?

– В тому плані, коли я почав почуватися у Львові комфортно? Не можу сказати, що був якийсь конкретний випадок. Я ж вперше приїхав грати за кордон, де зовсім інша країна, інші люди. Спочатку було важко, я не знав мови, не знав про рівень місцевого футболу. Але потрохи почав освоюватися. Мені дуже пощастило, що я прийшов в молоду команду. Окрім того, я відразу почав грати – це також сприяло швидшій адаптації. Правда, найкраще стало тоді, коли прийшов Неманья Тубіч. З’явилася людина, з якою можна поговорити рідною мовою. Та взагалі я вважаю, що мені пощастило з «Карпатами». Ніхто на мене косо не дивився, відчував підтримку – це приємно.

– У тебе були колись конфлікти в команді?

– Ну, серйозних конфліктів не було. Ясно, що уникнути якихось суперечок чи непорозумінь не вдається, але це тільки на тренуваннях. У кожного гравця є емоції, характер. Буває, що десь жорсткіше підеш у підкат. Але я за природою людина не конфліктна, тому намагаюся всі проблеми обходити стороною. І навіть якщо виникає щось таке, то стараюся швидко все залагодити. На щастя, нічого серйозного ані з тренером, ані з гравцями у мене не було. Та й взагалі в команді добра атмосфера...

– ...яку підтримують веселі люди. Наприклад, Міша Кополовець.

– Міша дуже добра людина. Він любить спілкуватися. Я від самого початку з ним здружився. І навіть коли прийшов Неманья, то ми стали веселою компанією, трималися разом. Ми любили після тренування піти на прогулянку. Міша завжди з нами був. Напевно, ми йому сподобалися. Вже три з половиною роки з ним дружу. Я знаю, що Кополовець часто спілкується з Тубічем. І якщо я колись поїду зі Львова, то буду з ним підтримувати зв’язок. Також, до речі, я з Алексом Ґурулі здружився. Він прийшов майже в той час, що і я. Ми обоє не знали мови, але це не заважало нам. Щодня ми були разом, говорили трішки по-англійськи, трішки руками (сміється).

«Тубіч сумує за Львовом»

– Я колись запитував у гравців, хто в команді найбільший професіонал. Багато хто назвали тебе і Тубіча...

– Справді? Ну, про себе я не можу аж так сказати. Я просто виконую свою роботу. А от Тубіч – це факт. Він більший професіонал за мене. Мабуть, мене до нього прив’язували, бо ми завжди були разом. Або тому, що він мене завжди тягнув за собою: так, зараз треба попрацювати; або – зараз треба відпочити. От ми так і робили – і працювали індивідуально, і відпочивали. Звісно, я стараюся бути професіоналом, щоб уникати травм, щоб довше грати у футбол. Але я можу сказати, що в нас у команді зараз всі професіонали.

– До речі, як там Неманья? Підтримуєш з ним контакт?

– Звичайно! Ми постійно з ним по скайпу говоримо. Неманья – один з лідерів «Краснодара». Він пішов в команду практично нову, яка створювалася на ходу. Постійно грає в основі, кілька разів навіть був у збірній туру. Все в нього добре. Каже, що чемпіонат трохи важчий, ніж в Україні, бо є більше сильніших команд. Словом, йому там подобається. Тим паче, що в команді є три серби, ще й тренер – серб.

– А за «Карпатами» він слідкує?

– Не просто слідкує, він дуже переживає. Як тільки є нагода, відразу дивиться наші матчі в Інтернеті. Звісно, він питає, що з нами, теперішня ситуація його дуже засмучує. Але Неманья розуміє, що не може весь час бути добре. Все ж приємно, що він за нас так хвилюється. І спілкується він не лише зі мною, а й з іншими гравцями. Тим більше, він дуже сумує за Львовом. Неманья дуже полюбив місто, каже, що тут було краще. І його дружина такої ж думки.

– Тобі доводилося зустрічати у Львові сербів?

– Трохи раніше у Львові був один баскетболіст і троє баскетболісток. Ми познайомилися і зустрічалися з ними кілька разів. Потім вони поїхали. А два тижні тому ми гуляли з Ґреґором і Мартіном по місту і до нас підійшов хлопець, бо почув сербську мову. Виявилося, що він студент. Ми обмінялися номерами і зараз спілкуємося. Я знаю, що у Львові є вулиця Сербська. Неподалік є ресторанчик, я туди іноді ходжу. Шкода, правда, що нема ресторанів з сербською кухнею.

«Українські порції дуже маленькі»

– Тобто сам ти не готуєш...

– Не готую. Не люблю, не знаю, як і не вмію (сміється). Іноді зранку можу яєчню приготувати. Але переважно харчуюся в ресторанах та на базі.

– А як тобі українські порції? Вони ж утричі менші, ніж в Сербії...

– Справді, у вас порції дуже маленькі. У нас таких би просто не зрозуміли. Якось до мене приїхали гості. Ми прийшли в ресторан, нам принесли замовлення. Гості здивованими очима дивляться на мене і питають: «І це все?». До речі, я помітив, що українці їдять мало хліба. Якось я натрапив на статистику, де було сказано, що в Сербії їдять хліба найбільше в Європі. Та й взагалі серби дуже люблять смачно поїсти, тож і порції у нас відповідного розміру.

– Вибач за особисте питання. Ти ще довго збираєшся холостякувати?

– Я не знайшов ще... Тут всі в мене питають, коли я вже нарешті одружуся, адже мені 26 років! У Сербії такого нема. Лише деякі з моїх друзів одружені, але більшість ні. Я помітив, що в Україні багато молоді одружується. Я теж хочу, але поки що не знайшов відповідної дівчини. Мабуть тому, що я тут, а хотів би одружитися з дівчиною із Сербії. Але всяке може бути (сміється).

– Що тобі найбільше не подобається в українському футболі?

– Ти чекаєш, щоб я сказав про суддів? Не знаю... Футбол в Україні кращий, ніж в Сербії. Хороших стадіонів значно більше, у нас лише три-чотири більш-менш нормальних: у «Партизана», «Црвеної Звезди», «Войводіни». Це, мабуть, тому, що міст великих у вас багато. Якщо для сербів 100 тисяч – це велике місто, то для українців... ну, якщо не село, то маленьке містечко. Все ж відповідаючи на твоє запитання, мабуть, на перше місце поставлю суддів. Вони мене інколи дуже сильно злять. І я не думаю, що вони так судять навмисно, це напевно їхній рівень. От у мене за три гри було три жовті картки. Такого раніше не траплялося. А я взагалі не грубий гравець. А коли тебе на початку гри «посадили» на картку, то ти вже граєш акуратно, щоб когось не зачепити.

– Нещодавно, у матчі дублюючих складів, ти забив у ворота «Оболоні» фантастичний гол, коли обіграв ледь не половину гравців суперника. Чому ти так не проходиш у матчах за основу?

– Обіграв? (Сміється). Та ні, я просто пробіг біля них. У вищій лізі повторити таке важко – там просто не дозволять такі «фінти». Всі думали, що я буду пас віддавати. А вийшло, що я побачив перед собою простір і пішов вперед. По суті я нікого не обігрував. До речі, такий самий гол я забив в Сербії, коли грав в одному товариському матчі. Там навіть більше суперників на моєму шляху було. Пам’ятаю, що мені вдалося обіграти навіть воротаря і закотити м’яча у порожні ворота. А взагалі я дуже мало забиваю, хоч мені страшенно хочеться. За три з половиною роки забив тільки двічі. Поправді, навіть переживав через це. Просто у мене мало моментів, а як вони виникають, то починаєш поспішати.

«У львівських маршрутках не катався»

– Можеш порівняти наших фанатів з іншими?

– Вони на сербських схожі. Організовують підтримку і вдома, і на виїзді. У кращих команд Сербії є така підтримка, правда, там фанатів більше. Але якщо оцінювати об’єктивно, то я вважаю, що карпатівські фанати кращі в Україні. Правда, я не знаю, як уболівають на «Донбас-Арені» під час єврокубків. Але наші – це справді сила. Без них ми б не забили три голи у ворота «Боруссії», після того, як програвали 0:2. Ясно, що коли у нас справи йдуть погано, то глядачів на трибунах менше. Але саме тоді ми відчуємо, що нам потрібна підтримка.

– А часто звертаєшся за допомогою? Наприклад, до сусідів?

– Я просто на першому поверсі живу, тому їх бачу рідко. Але мене впізнають, постійно питають, як справи в команди, коли ми вже нарешті почнемо перемагати. Просять футболки, інший одяг. Кажуть, дай будь що, але дай (сміється).

– Скільки разів ти вже міняв квартиру?

– Чотири. Просто довго шгукав те, що б мені підходило. Спочатку жив на базі, тому хотів знайти швидко. Мені не головне, щоб то були якісь апартаменти, просто я хотів мати квартиру в центрі міста. Знайшов непогане житло, але воно було досить маленьке. І коли я купив авто, то почав шукати щось інше. Нарешті, мені вдалося знайти квартиру в ідеальному районі – між базою та центром. Там багато наших гравців живуть. Та й місцина досить тиха і спокійна. Там я живу вже півтора року і не думаю щось міняти.

– Ти колись їздив в львівському транспорті?

– В маршрутках? Ні... А от друг мій був у гостях, то його маршрутки зацікавили. Він у них катався – казав, що було весело. У Сербії просто нема таких.