"Матч смерти". 65 лет спустя...

"Начало шумихе вокруг этого коллектива футболистов, уклонившихся от службы в рядах РККА и оставшихся проживать  в оккупированном фашистами Киеве, положили П.Северов и Н.Халемский, именующие себя писателями"
З доповідної майора КДБ Удіна голові КДБ УРСР
генерал-полковнику В.Федорчуку, 1971 рік

9 cерпня 1942 року, за існуючою легендою, в Києві відбувся славнозвісний "матч смерті" між футболістами команди київського хлібзаводу та німецькими гравцями з команди "Flakelf". З того часу минуло 65 років, а ставлення до цих подій неодноразово змінювалося з калейдоскопічною швидкістю.
Події відомі, але стисло нагадаємо про що йдеться. Матч відбувся на стадіоні "Старт". На диво, цей стадіон існує і зараз. Він знаходиться на вулиці Шолуденка, чия назва знов-таки пов’язана з війною.
Київська команда "Старт" з рахунком 5:3 переграла німецьких футболістів. Ця зустріч була однією з десяти, що відбувалися влітку 1942 року в окупованому Києві.

Від Кассіля до Пристайка

Минулого року українська громадськість була приємно збентежена широко розрекламованою появою документального дослідження Володимира Пристайка "Чи був "матч смерті"?"
Генерал-лейтенант СБУ зібрав у своїй книзі безліч цікавих документів, присвячених темі "футбольного Києва в роки німецької окупації". Дійсно, ця робота на сьогоднішній день є найповнішим зібранням документів та спогадів щодо "матчу смерті". Однак, відповіді на питання поставлене у назві книги не дає.
В наведених як епіграф до цієї статті словах майора Удіна є одна помилка. Автором визначення "матч смерті" був не Халемський, а Лєв Кассіль. Саме його нарис, надрукований ще у 1943 році, став першоджерелом для майбутніх дослідників. Так народився міф про "матч смерті". Про перемогу радянських спортсменів над гітлерівцями.
9 серпня "Старт" грав у червоній формі. Іншої просто не було. Але навіть в цьому після війни побачили політичний зміст.
Саме таку версію у найбільш відвертому вигляді обстоювали автори радянського фільму "Третій тайм". Його було знято у 1964 році. Фільм, звісно, справляє сьогодні жалюгідне враження.
Втім, до появи "Семнадцати мгновений весны", німців зображали виключно в такому ж дусі, як американці потім у власних фільмах показували радянських людей.
В 1971 році в Києві було відкрито пам’ятник чотирьом футболістам київського "Динамо", що загинули в період окупації. Після цього історія про "матч смерті" стала цілком легітимною. З неї зробили легенду, що ставала все більш героїчною та актуальною на тлі успіхів команди Маслова та Лобановського та загального культа футболу в місті Києві.
На початку дев’яностих років в українській пресі з’явилася хвиля критичних публікацій, що мали на меті дискредитацію цієї легенди. Проти такого висвітлення подій одразу виступили ветерани.
Але довгоочікувана ревізія історії періоду окупації зробила свою справу. Хоча правди не стало більше. Історія – складна наука. Коли знімають міфологічні нашарування, виявляється, що замість змісту виникає порожнеча.

Версії слідства

На загал, можна виокремити кілька версій того, що відбулося в Києві влітку 1942 року.
Версія перша – "героїчна". В українській столиці відбувся "матч смерті" футболістів київського "Динамо" з командою німецьких ВПС. Гітлерівська "Люфтваффе" була надзвичайно висококласною командою, що мала значно кращі умови для підготовки до гри. Німецький суддя був необ’єктивний щодо радянських футболістів. Перемога "Динамо" була схвально зустрінута вболівальниками та стала передвісником поразки німців у війні.
Версія друга -  "ревізіоністська". В Києві відбулася серія футбольних матчів команди хлібзаводу з німецькими та угорськими футболістами.  Ці зустрічі мали на меті пожвавити культурне життя в місті і їх організатором був відомий колаборант, заступник голови спортивного товариства "Рух" Швєцов.
Тоді футболістів команди "Старт" можна поставити не в один ряд з підпільниками з груп Кудряшова чи Кудрі, а приєднати до колаборантів (чи патріотів, як кому ближче) з газети "Нове українське слово" чи поліційної команди "Рух".
В будь-якому разі пояснити серію здобутих перемог не складно. Проти київських футболістів грали любителі.
Версія третя – "компромісна". Вона не має багато прихильників і обстоюється переважно ветеранськими організаціями. Зокрема співробітник Центру захисту правди історії ВВВ Союзу ветеранів України Борислав Яцко каже, що футболісти в цій грі ризикували власним життям та своєю перемогою в будь-якому разі завдали моральної шкоди окупантам.
Так само різні версії висловлюються щодо причин загибелі чотирьох футболістів.
Радянські автори вважали, що футболісти загинули внаслідок помсти з боку гітлерівців. Сучасні дослідники, зокрема Анатолій Коломієць та Олександр Кабанець, вважають, що футболісти загинули як заручники у Сирецькому таборі.
Чому Трусевич, Кузьменко та Клименко потрапили до табору (Коротких загинув раніше, у тюрмі)? На це питання також є багато відповідей, але точної не знає ніхто.
Футболісти могли потрапити до табору випадково під час перевірок німцями хлібзаводу. В 1942 році там було багато крадіжок.

Символ для Хрущова

Але чому цей міф отримав таку суттєву підтримку на найвищих щаблях радянського керівництва? Нижченаведена точка зору висловлюється вперше. І це не дивно, оскільки досі про "матч смерті" писали історики футболу, малознайомі з особливостями політичної історії.
Згадаймо, що Київ був найбільшим радянським містом, окупованим фашистами. Однак, прискіпливий погляд не давав серйозних підстав казати про Рух Опору в українській столиці. Жодних повстань, зокрема, не було у стотисячному Дарницькому таборі (Дарлаг).
Підпілля зазнало невідворотніх втрат у перші ж місяці окупації (після зради першого секретаря Ленінського райкому Романенка) і так і не змогло завдати суттєвої шкоди окупантам.
Справжній скандал виникнув коли після війни на республіканському рівні почали рахувати партизан. Виявилося, що в Білорусі їх було в кількісному відношенні більше, ніж в Україні (а населення в п‘ять разів менше). ЦК КПУ дав вказівки на місця точніше порахувати кількість професійних борців Опору.

От коли треба було волати "Фальсифікаціям – ні!".

До підпільників та партизанів зараховували членів сімей, друзів, сусідів, тобто кого завгодно. Але перемога на "партизанському фронті" не вирішувала проблеми Києва. Ковпака тут не було, і Федорова з Сабуровим теж.
За два роки в Києві не відбулося жодної серйозної події в плані Опору. Це якщо не рахувати той самий "матч смерті" та вибухи на Хрещатику. Але зруйнований Хрещатик радянська пропаганда приписала німцям.
Не зізнаватися ж в тому, що в перші дні окупації висадили в повітря майже весь центр міста! До того ж вибухами керувала диверсійна група Івана Старинова, яка мала не місцеве, а всесоюзне підпорядкування.
Збройні повстання були в Парижі, Празі, два - в Варшаві. А Київ? Можливо для цього були свої причини, і в межах даної статті немає змоги їх детально проаналізувати (режим окупації на заході Європи суттєво відрізнявся від сходу), але окупованому місту був потрібен свій символ Опору.
Для Сталіна у 1941 році Київ був не менш важливий ніж Москва. "Мать городов русских" повинна була стояти до кінця. Наказ про відступ було віддано коли війська вже були оточені і відступати не було куди. Для Хрущова та Брєжнева, Шелеста та Щербицького був вкрай потрібен символ нескореного міста.  
Саме в цій площині і слід шукати відповідь на питання: чому "матч смерті", чому пам’ятник героям, чому в Києві? "Матч смерті" якраз і став таким символом до 25-річчя Перемоги. Два роки окупації і один матч як кульмінація Опору "матери городов русских".