0
December 27, 2024 05:37:16
Ru En Ua Select theme Select window style Print preview
0
З "Карпатами" по Європі: дорожні нотатки. Частина друга - Face 2 Face Betting
December 9 2010

З "Карпатами" по Європі: дорожні нотатки. Частина друга

…Щойно закінчився матч «Карпати» – «Галатасарай». Голова йшла обертом від усвідомлення того, що команда здійснила подвиг. Очі моїх друзів були мокрі від сліз, народ на трибунах тримався за голови і не знав, що робити. Але з небес на землю мене опустили швидко: «Їдь додому, бери паспорт – завтра о 13:00 в Монако жеребкування групового раунду»…

Язик на бороду, сльози на очі

Просто сказати – їдь додому. Уся навколишня територія була заставлена машинами і автобусами. Довелося покинути радісний стадіон і бігти на дорогу в пошуках таксі. Майже годину добирався додому – народ вийшов на вулиці і святкував перемогу, дарма що «Карпати» внічию зіграли. Удома швидко перевдягнувся в костюм, взяв паспорт, гроші й ноутбук – вперед в Монако. За мною заїхав технічний директор «Карпат» Тарас Гордієнко і ми помчали. Нашими дорогами їхати швидко було важко, тим більше, що почалася злива, але спідометр рідко опускався за сотню. Вже невдовзі ми були на польському кордоні. Про наш приїзд знали і організували зелений коридор, тому в Польщу ми заїхали досить швидко. О 7-ій ранку з Варшави відправлявся наш літак. На щастя, ми встигли і хвилин за 10 до закінчення реєстрації вже були на борту. Емоції від матчу не давали нам заснути, тим паче, що до Брюсселя долетіли за якихось півтори години. В столиці Бельгії швидко пересіли на літак до Ніцци. Коли прилетіли у Францію, до початку жеребкування залишалося менше години. На виході з аеропорта чекали офіційні автівки УЄФА, які люб’язно запросили нас і відвезли в Монако. Встигли!

Хто тут у нас? Нам виділили місця біля делегації «Динамо». Поруч сидить Ігор Суркіс та Резо Чехонелідзе. Трохи далі, позаду, Олександр Ярославський. Його я помітив першим – президент «Металіста» був одягнений в красивий рожевий светр. Усі інші представники клубів були не такими оригінальними, тому й злилися у сіру масу – темні костюми і білі сорочки… Почалося жеребкування. Коли визначили останню команду в динамівську групу («Шериф»), хтось з киян радісно скрикнув «yes!». А нам вони щиро поспівчували. Співчуття ми прийняли з усмішкою. Особисто я дуже втішився жеребом – класні команди! Пан Ярославський нікого не вітав і нікому не співчував, коли я обернувся, його вже не було. Після офіційного обіду (свій столик ми ділили з делегацією АЗ), настав вільний час. Представники клубів обговорювали нюанси приїзду, поселення тощо. З «Боруссією» ніяких проблем бути не повинно – президент клубу герр Раубаль захищає інтереси «Карпат» у міжнародних судових інстанціях. Севільці виявилися милими людьми, але їхній багаж до Ніцци не долетів, тому вони візиток не мали. Відбувся простий обмін номерами телефонів. А от парижани відразу ж усім сказали, що нічого не просять і самі нічим не допомагатимуть. Вони, мовляв, за рамки регламенту не вийдуть…

Потім пан Тарас вирушив в Ніццу відпочивати, а я відправився до одного з готелів, де мав отримати квитки на Суперкубок.

Розглядаючи принади Монте-Карло, побачив, що назустріч йде ведучий «Футбольного вікенду» Олександр Денисов. Де б ще зустрілися, як не в Монако? Постояли, покурили, поговорили і розійшлися. В готелі мені дали два квитки (один з них так і залишився невикористаним). Попереду цілий день в одній з найфешенебельніших місцевостей планети. Ройлс-ройси, бентлі, фераррі та інші красуні, фантастичні яхти на набережній і… п’яні фанати. Просто в голові не вкладається, як за один день можна було перетворити цей райський куточок на смітник. Що іспанці, що італійці залишали після себе гори сміття та порожні пляшки. Ясно, що без бійок справа не обійшлася.

Я стояв на одному з мостів через дорогу і дивився, як фанати «Інтера» атакують фанатів «Атлетико». В іспанців летіло усе, що під рукою було. Поліція зреагувала оперативно і швидко розігнала бешкетників. Під роздачу і я потрапив. Було це біля стадіону «Луї ІІ». Шукаючи свій коридор, знову став свідком атаки міланців. Тепер поліція зробила усе ще швидше – в момент площа наповнилася димом, у хід пішов сльозогінний газ. Я перебував метрів за 20 від сутички, але вже за кілька секунд відчув, що мені стає зле. Очі заплющилися і з них полилися сльози. В останній момент встиг побачити, як такі ж без вини винуваті підходять до поліції за допомогою. Навпомацки пішов у той бік і показав на очі. Поліція, на відміну від інших французів, розмовляє по-англійськи. Мені порадили промити очі водою. Стало легше і я зміг насолодитися футболом на «Луї ІІ».

Після гри мені треба було добратися до Ніцци. Десь почув, що поруч має бути електричка, але шукав її з добру годину. Виявилося, що станція знаходиться під землею в квартальних закамарках карликової держави. Монегаски не хотіли мені відповідати англійською, лише показували руками то туди, то сюди; добре, що вдалося прибитися до групи іспанців і влетіти на сходинку поїзда, який уже відправлявся. Під співи радісних «матрацників» таки добрався до кінцевого пункту. До готелю їхали на таксі всього хвилин п’ять, але таксист-араб здер з мене 30 євро…

Особливості паризької Культури

Якщо в Монако позитиву було більше, ніж негативу, то в Парижі – усе навпаки. Десь підсвідомо чекав побачити Культуру. Але її не було. Або я не там шукав. Або це просто стереотип. Цього разу полетіти з командою мені не вдалося, тому до Франції вирушив у день гри великим літаком з фанатами і журналістами (усього людей 160). Настрій зіпсувався ще в повітрі – сидіти довелося у самісінькому кінці, де не було як ноги зручно розмістити. Про те, щоб вийти і трохи пройтися навіть мови не могло бути – увесь простір зайняли бажаючі відвідати туалет. Добре, що поруч сидів коментатор Василь Полотай – він травив байки зі своїх минулих подорожей.

Далі було ще «веселіше». Коли літак приземлився, ми почали виходити. Людей залишилося небагато, але на виході зчинилася якась сутичка. Побачив, що молода дівчина, яка і сама ледь на ногах трималася, підтримувала свого кавалера. Один з працівників аеропорту, який зайшов на борт, спитав, чи йому погано, запропонував принести води чи посадити в крісло. На що дівчина нерозбірливо гаркнула: «Гври до нього по-українськи!» Мені стало соромно. Соромно і за них, і за себе, і за країну. На жаль, є у нас категорія людей, яких випускати за кордон категорично протипоказано. Що там було далі, мене вже абсолютно не цікавило.

Коли я вийшов на трап, став свідком того, як вантажники аеропорту «Шарль де Голь» жбурляли сумки і рюкзаки на асфальт. Не знаю, робили так вони через те, що прилетів літак з України, чи просто за звичкою. Добре, що хтось це помітив і люди встигли розібрати свої речі. Але не всі. Перші пасажири вже поїхали автобусами до терміналу з надією на те, що їхні валізи подадуть як білим людям. Ясно, що нічого вони не дочекалися і замість того, аби насолоджуватися Парижем, півдня бігали у пошуках пропажі.

Літак суттєво затримався, часу до футболу було обмаль. Довелося серйозно коротити заздалегідь запланований маршрут.

Нас завезли до Тріумфальної арки. Мудрі люди порадили нікуди не бігати, а спокійно пройтися до Ейфелевої вежі – і так більше нічого нормально побачити не вдасться. Символ Парижа зустрів нас африканськими продавцями неякісних зменшених копій вежі і поліцейськими. Вони не лише ганяли гендлярів від туристів, але й пильнували саму Ейфелеву – напередодні якраз почалися заворуши; ніби-то хтось намагався висадити її в повітря. Правда, зробити це не так вже й просто – вежа здоровенна і міцна. Зовсім поруч ми пообідали в затишному ресторанчику. Напівсире м’ясо було так собі, а от божоле (молоде бургундське вино) просто безподобне.

Час підтискав – на метро ми доїхали до стадіону. І почалося. Справа в тому, що перед матчем проти «Боруссії» я прекрасно бачив, як «Карпати» виконували усі побажання і вимоги УЄФА. Тому без жодних поганих думок очікував на такий же прийом і в Парижі. Але французам, якщо чесно, було абсолютно байдуже, хто там і що вимагає. Вони живуть у своєму світі і за своїми правилами. «Парк де Пренс» дуже незручно розташований. Навколо житлові квартали, тому аби потрапити на свій сектор, доведеться довго обходити. Але це ще були квіточки. Коли нам таки вдалося потрапити на територію стадіону, ми не могли зрозуміти, куди йти і що робити. Жодних вказівників не було. Кого не спитаєш – ніхто не розуміє. Там-таки я й відчув, як французи ставляться до Англії, англійської мови і всього, що з нею пов’язано. Вони, звісно, все прекрасно розуміли, але відповідали по-французьки (хоч перед тим, як щось спитати, я по-французьки вибачався, що не володію їхньою рідною мовою), причому дуже швидко. Словом, майже 20 хвилин ми тинялися від одних дверей до інших, поки нарешті не знайшли ложу преси. І це ще не все. На стадіоні «Україна» для журналістів створили усі умови – поставили столики і забезпечили Інтернетом, пароль до якого написали на акредитації. Коли ми розглянули паризькі перепустки, жодного натяку на пароль не знайшли. Потім виявилося, що Інтернет на «Парк де Пренс» платний, причому для всіх. Певно, вимоги УЄФА до Парижа не доходять…

Після матчу ми довго шукали змішану зону – знову ж таки, стюарди робили вигляд, ніби вперше чують про таке приміщення. Хамське ставлення просто виводило з себе – що ми їм такого зробили? А після того, як гравці і тренери були опитані, ми вийшли на вулицю до автобусів, які мали завезти нас в аеропорт. Автобусів не було. Нам сказали, що вони поїхали 15 хвилин тому, оскільки супровідна поліція не мала часу нас чекати… От вам і Культура.

Далі буде…



© Voon Development Team 2000 - 2024 Contact us: info@voon.ru