Ігор Прокурор: "Молодим слід більше довіряти"

Як ми вже повідомляли, цього місяця виповнилося рівно 20 років з дня заснування газети «Український футбол». Хай що кажіть, а ювілей!

У цей вік — уже недитячий, коли емоції починають вгамовуватися й піддаватися самоконтролю, але ще — молодий, коли попереду ціле життя та неосяжні перспективи і чимало дверей відкриті, ми хочемо познайомити читачів з нашими ровесниками, однолітками газети, котрі, так само, як і ми, двадцять років тому з'явилися на світ.

І не просто ровесниками, а звісно — футболістами, вітчизняними. Адже ми є виданням футбольним і українським. Ми поспілкувалися з футболістами, які разом з нами у березні 2011 року святкують ювілей.

Сьогодні вас знайомимо з 20-річним нападником Ігорем Прокурором, який виступає за одну з провідних команд першого вітчизняного дивізіону «Нафтовик-Укрнафта».

— Ігоре, розкажи, будь ласка, хто тебе привів до футбольної школи і коли ти зрозумів, що футбол — це твоє покликання?

— До школи мене вперше привів тато. В Ізмаїлі, де я народився, була футбольна школа «Дунай». Потім у 13 років я поїхав до Дніпропетровська, де вступив до місцевого спортивного інтернату. Далі грав за дитячо-юнацьку школу ФК «Дніпро», а потім переїхав до Охтирки, де виступаю й нині за місцеву «Нафтовик-Укрнафту».

— Хто був твоїм першим тренером у «Дунаї»?

— Перших тренерів було чимало. Спочатку — жінка. Щиро кажучи, не пам'ятаю навіть її прізвища. Із тих, хто запам'ятався найбільше, — Валерій Володимирович Черних.

— Чим запам'ятався період у ДЮСШ, у змаганнях Дитячо-юнацької ліги України?

— Нині вважаю, що це були найкращі часи мого життя. Саме у цей період дорослішаєш, там загартовується характер.

— Пам'ятаєш якісь яскраві матчі, голи?

— Їх було дуже багато в інтернаті. Кожен матч був яскравим. Найбільше запам'яталися поєдинки проти «Чорноморця». В Одесі завжди були важкі зустрічі. Одного разу нам потрібно було виграти в Південній Пальмірі, щоб посісти перше місце у чемпіонаті. І ми здобули перемогу — 1:0, а я забив м'яч у ворота суперника. То був найяскравіший момент за весь період в ДЮСШ «Дунай».

— У твоєму регіоні «Чорноморець» вважається провідним клубом. Чи ти не мав бажання й змоги спробувати свої сили там?

— Ні. Коли мені було 13 років, футбольна школа «Чорноморця» не мала ані полів, ані нормальних умов, аби туди їхати і там займатися. У Дніпропетровську ж умови були значно кращі.

— У Дніпропетровську ти виступав за школу Училища фізичної культури?

— Так. А пізніше — за «Дніпро».

— А як ти потрапив туди? Тебе хтось помітив чи запросив?

— У мене є друг, 1990 р. н. Він вступив до училища перший і потім розповів мені про інтернат. Зателефонував тренер цієї школи, який сказав: «Приїжджай». Приїхав, пройшов перший навчально-тренувальний збір, і мене взяли до команди.

— Як пройшов для тебе період адаптації, адже все-таки це було нове місто?

— Легко! Відразу капітаном команди став. Усі хлопці нашої команди потоваришували між собою. Перший період жив без батьків. Пізніше вони приїхали до Дніпропетровська, тато став тут працювати. Стало відразу легше.

— Тато теж має стосунок до футболу?

— Невеличкий. Грав на першість області. Тепер ось вболіває за мене.

— Коли грав за УФК Дніпропетровськ, чи ходив на матчі «Дніпра»?

— У нас були спеціальні картки, за якими ми мали право відвідувати безкоштовно будь-який матч «Дніпра». Найяскравішим поєдинком за участю дніпропетровської команди була гра проти французького «Марселя».

— Хто з «Дніпра» був для тебе кумиром? На кого ти рівнявся?

—Коли я був малим, мені подобався Сергій Назаренко. А нині якихось кумирів і немає.

— Як ти дізнався про інтерес до тебе з боку «Дніпра»?

— До мене підійшов тренер дніпропетровської команди і сказав, що дніпряни мною зацікавилися. Сказав — приїжджай до нас.

— І яка у тебе була реакція?

— Дуже зрадів. Школа «Дніпра» за своїми умовами краща, ніж школа інтернату.

— З якими тренерами тобі пощастило попрацювати в «Дніпрі» і чим вони запам'яталися?

— З Книшем, який став для нас чудовим тренером. Ніколи нас не змушував робити важких вправ. За характером — хороша людина. З ним легко працювалося.

— Що ти для себе взяв від цих тренерів як людина і тренер?

— Завжди потрібно довіряти молоді. Підтримка молодих і довіра до них — це найкраща риса тренера. Мені особисто з цим пощастило — тренери мені довіряли.

— Як ти потрапив до Охтирки і які у тебе були враження від виступу за «Нафтовик-Укрнафту» в турнірі дублерів?

— Великих вражень не було, оскільки в «Нафтовику» за дубль я грав мало. Спочатку було важко, але потім втягнувся. А про інтерес до себе з боку охтирської команди дізнався просто — зателефонували і запропонували спробувати свої сили там. На той момент тренером дубля «Нафтовика» був Вадим Колесник — саме він мене і запросив на оглядини. Я приїхав, моя гра йому сподобалася, і він узяв мене на збори.

— Періоди виступів за дублерів у «Нафтовику» і «Кривбасі» суттєво різнилися?

—У «Кривбасі» мав набагато більше друзів, оскільки там було багато гравців з «Дніпра», яких я знав. Та й на полі в «Кривбасі» я грав набагато більше. Тому було набагато легше у Кривому Розі, ніж в Охтирці. Але потім не склалося. До складу в першій команді я не потрапляв, тому довелося шукати інші варіанти. Для турніру дублерів я був уже «старий», тож потрібно було йти у команду або вищої, або першої ліги.

— З ким із відомих гравців «Кривбасу» тобі пощастило тренуватися і грати пліч-о-пліч?

— З Русланом Костишиним, Булку...

— Чим запам'яталися ці футболісти?

— Завжди підказують, підтримують, ніколи не пригнічують, якщо ти помиляєшся. Дивлячись на них і сам розумію, що коли стану старшим, то так само підтримуватиму молодших колег.

— Два роки тому ти почав грати у першій лізі за «Нафтовик-Укрнафту». Яка різниця між першим дивізіоном і турніром дублерів?

— Дуже велика. У турнірі молодіжних команд, можна сказати, грають діти. Там ще навчаються і вдосконалюють майстерність. А в першій лізі потрібно заробляти очки і старатися, віддаватися повністю грі. Перша ліга — дуже серйозний рівень. У турнірі дублерів надходить підсилення з команд вищої ліги, а в команді першої ліги потрібно розраховувати лише на власні сили.

— На якому етапі ти зараз перебуваєш у «Нафтовику-Укрнафті» — завойовуєш місце в основі чи відстоюєш його?

— Поки що завойовую. Ось якщо відіграю три-чотири роки у складі, тоді можна буде говорити, що я його завоював.

— Де ти бачиш своє найближче майбутнє?

—В Охтирці, де найближчі кілька років гратиму в основному складі команди. А потім будемо щось загадувати.

— Видатний бразильський «король футболу» Пеле у 20 років уже був чемпіоном світу в складі своєї національної збірної, а за два роки вже став двічі чемпіоном світу. А Йохан Кройфф у цьому ж віці став двічі чемпіоном Голландії, а за три роки — володарем Кубка європейських чемпіонів у складі «Аяксу». Чи є у тебе прагнення і передумови для того, щоб також за два-три роки досягнути певних вершин у футболі?

— Бажання, звичайно, є. Але в Україні не так просто стати чемпіоном світу. Треба старатися з усіх сил. Спочатку грати в прем'єр-лізі, потім, можливо, виграти Лігу чемпіонів. Чемпіоном світу так просто не станеш.

— Що може посприяти твоїм успіхам і що для цього повинен зробити ти?

— Треба старатися. І треба, щоб була удача. Вона багато що вирішує. Якщо будеш старатися, то заграєш у будь-якій команді.

— 2014 року чемпіонат світу з футболу пройде в Бразилії, а чемпіонат Європи-2016 — у Франції. Погоджуєшся з тим, що це буде час для національної збірної України вже твого покоління? Який футбол, на твій погляд, сповідуватиме збірна твого покоління?

— Звичайно. У складі цієї збірної гратимуть молоді футболісти віком 22-23 роки. Молодь з кожним роком стає дедалі сильнішою. Та й тренери дедалі більше довіряють молодим. Ось зараз наша збірна 1990 р.н. стала чемпіоном Європи, і тренери починають розуміти, що молоді теж можуть добре грати у футбол. Головне — довіряти молоді.

— Можна передбачити, якого стилю буде футбол національної збірної твого покоління?

— Це буде гра в пас, тобто в красивий футбол. Не прагматичний — це точно.