Олександр Гайдаш: "Завдяки футболу подолав хворобу"

Олександр Гайдаш унікальний тим, що п’ять разів приходив до «Таврії». Він був природженим бомбардиром. Йому не вистачило всього лише п’яти м'ячів, аби увійти до символічного «Клубу 100 Сергія Реброва».

— Олександре, як розпочинав свій шлях у футболі?

— Кар'єру починав у команді з яскравою назвою «Факел», де тренером працював Микола Кравцов Петрович. Настав переломний для мене 1980 рік. Через серйозне захворювання: «ревматизм ніг», з червня по грудень пролежав у лікарні. У цей час, у ждановській школі № 62, в якій я навчався, було організовано спеціалізований клас з футболу. Через хворобу я в нього не потрапив. Організував його футбольний фахівець Петро Юхимович Шульман. Під час нашої січневої зустрічі він мене переконав, що треба продовжувати займатися футболом. І мені в цьому дуже допоміг, придумуючи різного виду вправи на зміцнення здоров'я та м'язів ніг. З восьмого класу я продовжив заняття футболом у ДЮСШ № 3 і так сталося, завдяки цьому подолав хворобу.

— Твої футбольні кумири в дитинстві?

— У 70-ті роки минулого сторіччя ми могли дивитися переважно радянський футбол, тому міг виокремити для себе трьох динамівців: киянина Олега Блохіна, осетина Валерія Газзаєва і тбілісця Володимира Гуцаєва.

— Як відбувся твій перехід із друголігового «Новатора» у донецький «Шахтар»?

— У серпні 1984 року, коли ми брали участь у міжнародному юнацькому турнірі, що проходив у Донецьку, відбулося моє перше знайомство з тренерами донецького «Шахтаря» Віктором Васильовичем Носовим і Михайлом Васильовичем Калініним. До 1986 року грав переважно у дублі «гірників». У грудні 1986 року був призваний в армію, прийняв присягу, повернувся назад у «Шахтар», де і виступав до літа 1987-го, переважно за «дубль» гірників. Запам'яталася гра з тбіліським динамівцями. Напередодні матчу основного складу, було проведено зустріч між дублерами тбілісців і «гірниками». Дублери донеччан здобули перемогу 4:0, де я забив усі чотири м’ячі і був заохочений тим, що наступного дня потрапив у запас під «основу». У її грі на 70-й хвилині, за рахунку 0:0, я вийшов у основному складі «Шахтаря» і вже на 71-й хвилині заробив пенальті (матч закінчився з рахунком 1:1, — Прим.авт.). До речі, коментатор про чотири моїх м’ячі за «дубль» розповів по телебаченню. Як мені переповідали пізніше, цей матч дивився весь армійський колектив з Києва, і головний тренер сказав: «Він же проходить службу в армії, тож і повинен бути у нас!», Що і відбулося пізніше. Перед переїздом до Києва в мене відбулася розмова з головним тренером донецького «Шахтаря» Олегом Петровичем Базилевичем, який обіцяв, що за місяць я потраплю в московський ЦСКА (це пізніше і сталося), а до кінця року вони мене повернули назад з Москви.

— Хто з футболістів «Шахтаря» над тобою шефствував?

— У донецькому «Шахтарі» ми жили у службовій квартирі, й до нас у гості завжди заходили гравці основного складу. Стосунки складалися добрі, особливо згадую «зірок» гірників тих часів: Олексія Варнавського, Сергія Журавльова, Олега Смолянінова, Ігоря Петрова, Сергія Морозова, Валентина Елінскаса, які в усіх питаннях футбольного та побутового життя надавали нам, молодим гравцям, допомогу. На жаль, декого з них уже немає поруч з нами.

— Цікавою історією став твій перехід до «Таврії»…

— 5 грудня 1988 року я був у відпустці в Підмосков'ї. Мобільних телефонів у той час ще не було, і мене викликали на пошту, на міжміські переговори. Виявилося, що це був Анатолій Миколайович Заяєв, який запросив мене в команду. До цих пір забуваю в нього запитати, як він мене там знайшов? 28 грудня він надіслав до Жданова командний автобус і привіз мене у Симферополь. Клуб надав мені квартиру, я підписав заяву на роботу й таким чином став гравцем команди «Таврія». 1989 року тренером «Таврії» був уже Микола Петрович Павлов. Створювалася нова команда, були запрошені відомі футболісти: Сергій Морозов, Леонід Гайдаржи, Борис Тропанець, Сергій Савченко, Шаміль Ісаєв... Перший сезон виступу в «Таврії» запам'ятався мені шостим місцем у чемпіонаті СРСР серед клубів першої ліги, а я став третім бомбардиром першості, забивши 27 м'ячів. Тоді вдалося створити боєздатний колектив.

— Відігравши до 1991 року в «Таврії», у тебе виник несподіваний варіант з клубом турецької суперліги, стамбульським «Сарієрспором». Чому не затримався в Туреччині?

— Після закінчення сезону 1991 року вже знали, що «розвалиться» чемпіонат СРСР з футболу, і Анатолій Миколайович Заяєв разом з Іваном Вишневським, який грав у цьому турецькому клубі, домовилися з керівництвом «Сарієрспора», щоб я зміг приїхати на оглядини. У середині листопада 1991 року ми разом з Анатолієм Миколайовичем вилетіли до Стамбула, де нас зустрів Іван, а 25 листопада я підписав контракт. Враження на тренерів турецького клубу справив непогане, бо в кількох важливих матчах забивав. А не вдалося заграти в Туреччині через низку травм. Улітку 1992 року була пропозиція від Павлова перейти до «Дніпра». Він обіцяв допомогти з турецьким трансфером, але виникли якісь проблеми, і перехід до «Дніпра» зірвався. Я повернувся до Симферополя, і з літа 1992 до серпня 1993-го виступав за «Таврію».

— За кордоном пограв ще в Ізраїлі...

— У грудні 1993 року я виїхав до Ізраїлю, все було організовано керівництвом симферопольського клубу й ізраїльським агентом Борисом Норманом. З підписанням контракту не було проблем, тому що перед від'їздом до тієї країни було запрошення в збірну України на товариський матч з її збірною. Тому моє прізвище було в Ізраїлі на слуху. Але в першій же грі за «Маккабі» (Герцлія) отримав серйозну травму і вибув на два місяці. Відновившись після травми, намагався заграти на колишньому рівні, але цьому заважав ліміт на легіонерів, і на моїй позиції непогано грав інший іноземець. Довелося шукати новий клуб. З одним навіть підписав контракт, а вранці він збанкрутував. Повертався до Ізраїлю й пізніше, 1996 року. Був один цікавий епізод з моїми оглядинами в цій країні. Приїхавши на товариську гру в складі «Маккабі» з Петах-Тіква, зіграв за них матч. Ми виграли 9:1, я забив 8 м’ячів і сподівався, що підпишу контракт, але почув: «Сьогодні не було на грі головного менеджера цього клубу». А наступного ранку я погано почувався, тож йому як гравець не підійшов. Контракт у підсумку зірвався. За два дні до від'їзду в Симферополь один з місцевих журналістів порадив з'їздити в «Маккабі» (Явне), де створювалася нова команда на чолі з тренером, колишнім капітаном «Ліверпуля» Аві Коєном. Знайомство з ним відбулося наступного дня після мого приїзду, під час двосторонньої гри, в якій він і сам брав участь, закриваючи праву бровку. За 10 хвилин після початку цієї гри він двічі навісив у штрафний майданчик і я, скориставшись його навісами, забив два м’ячі. Після тренувальної гри він мене обійняв і без зайвих розмов запропонував підписати контракт. У цьому клубові навіть непогано виходило: забив за сезон у чемпіонаті та Кубку 13 м'ячів.

— Матчі за головну команду країни пам’ятаєш?

— Безумовно. Для кожного футболіста виступи у збірній є високим показником його профпридатності, і, на мою думку, дуже престижно вдягати футболку своєї національної збірної. 1993 року тренували команду Олег Петрович Базилевич і Микола Петрович Павлов. Вони знали мене по спільній роботі на клубному рівні, тому коли надійшло запрошення, я з радістю відгукнувся. Навесні 1993 року я зіграв проти збірних Ізраїлю та Литви, тренери награвали склад, оскільки Україна не брала участі в ті роки в офіційних міжнародних турнірах. У мене від цих матчів залишилися найтепліші і незабутні спогади, адже приїжджали хлопці з усієї України, найкращі футболісти клубів нашої «вишки» і легіонери Третяк, Кандауров...

— Котре тоді повернувшись до головної команди Криму після виступів за кордоном, знову станеш лідером і рекордсменом по забитих м'ячах у чемпіонатах України. Цьому сприяла сильна лінія півзахисту або інші причини?

— З середини 1996 року і до кінця 1999-го я виступав за «Таврію». У клубі в цей час відбувалися незбагненні речі. Тоді в симферопольців були проблеми з фінансуванням, і я, як капітан команди, цікавився у керівництва, чому хлопці повинні отримувати за 40 днів, те, що їм належить за 30. Це, звичайно, не могло подобатися. Команда показувала непоганий футбол. Довелося шукати інші варіанти. Хоча мені було вже 33 роки, надійшло запрошення із Запоріжжя від Мирона Маркевича, але мене «перехопили» представники маріупольського «Металурга», з яким підписав контракт на два роки. Потім сталася автомобільна аварія, відновлення. Відігравши кілька сезонів у Маріуполі, я повернувся у «Таврію», де 2003 року завершив активні виступи. До своїх рекордів ставлюся спокійно, тому що без хороших партнерів по команді, їх просто б не було.

— Більшість м'ячів було забито ударами головою — це вроджений талант чи напрацьовано багаторічними тренуваннями?

— Зазначу, що кожному своє, тому більше схиляюся до вродженого таланту. Адже він або є, або його немає.

— Дует нападників «Таврії» Антюхін — Гайдаш наводив на суперників страх, і захисники не знали протидії вашій грі. Сашко, як вам обом вдавалося впродовж кількох сезонів утримувати високу результативність і головне — показувати цікавий атакувальний футбол?

— З Олексієм ми розумілися і доповнювали один одного, ніхто не тягнув на себе ковдру. І сам забивай, і другому не заважай. Але без команди ми були б ніким, колектив у «Таврії» у той час був дружний і, головне, зіграний. Тому з Олексієм у нас усе виходило, і ми намагалися своєю грою не розчаровувати вболівальників.

— Що заважало «Таврії» тих років, показувати високі результати в українських турнірах? Тим більше, що склад команди був міцний — Левицький, Смігунов, Волков, Єсин, брати Кунденки, Опарін, Осипов, Антюхін...

— Так, справді гравці були індивідуально сильні, команда мала свій гостроатакувальний стиль гри. Чимало хлопців отримували запрошення від «Шахтаря» і київського «Динамо». А про причини наших невдач краще спитати не мене, а тренерів, що відповідали за результат і турнірні показники.

— Як на твою думку, хто з нападників «Таврії» здатний на стабільну результативність і, головне, на класний футбол?

— Насамперед, Лакі Ідахор. Нігерієць упродовж кількох сезонів є стержневим гравцем команди. На жаль, пішов з «Таврії» Сашко Ковпак, сильний нападник і лідер команди останніх років.

— «Таврії» до снаги повторити успіх минулого сезону?

— Думаю, що ні. Хоча до чільної шістки команд «Таврія» ще може потрапити, але торішній успіх у Кубку України повторити складно. Їй того року в Кубку пощастило з жеребом. Найважливіша для команди гра була у фіналі, де вони справді порадували своїх уболівальників та інших любителів футболу. А наразі важливо, як швидко керівництво клубу зрозуміє, що потрібно вкладати гроші в дитячо-юнацький футбол, створювати умови і виховувати своїх місцевих гравців, а не привозити з усього світу посередніх гравців.

— Олександре, як тобі щастило, впродовж довгих сезонів перебувати в оптимальній спортивній формі, в чому секрет?

— Після 30 років я зрозумів, що життя у футболі може скоро закінчитися, тож і став більше уваги приділяти здоров'ю та тренувальному процесу.

— Який матч і гол у кар'єрі запам’яталися найбільше?

— Гра з київським «Динамо» 24 вересня 1998 року. Програючи по ходу матчу в рідних стінах з рахунком 0:3, ми змогли зрівняти рахунок, показавши у тій зустрічі чудову гру і головне — вольовий характер. Героєм зустрічі став Олексій Осипов, зробивши хет-трик. На мою думку, всі ті, хто бачив ту гру або брав у ній участь, запам'ятають її на все життя. Власне відзначу свій м'яч, забитий «Кузбасу» з Кемерова на п’ятій хвилині матчу, адже зробив це майже з центру поля.

— Згадай про свого найкращого асистента на футбольному полі?

— Їх було двоє: Шаміль Ісаєв і Сергій Шевченко.

— Закінчивши кар'єру футболіста, ти досить плідно попрацював тренером з командами Кримського півострова, а потім зник із поля зору... Зникло бажання тренувати?

— Бажання тренувати не зникло. На мою особисту думку, найскладніше в роботі тренера — знайти потрібних гравців, з якими можна плідно працювати. Але, на жаль, нині слід шукати не гравців, а президентів клубів, які платять зарплату та преміальні, маючи при цьому свої погляди на футбол. Під час моєї тренерської діяльності мої погляди часто не збігалися з поглядами керівництва клубів. І я зрозумів, що наразі легше відійти від футболу, ніж бути просто присутнім у ньому — зі своєю думкою про футбол, про команду, чого ніхто не хоче чути в багатьох випадках.

— Один із твоїх синів продовжує кар’єру футболіста?

— Так. Андрій був на оглядинах у клубі другої ліги МФК «Миколаїв». Можливо, підпише угоду. До цієї команди він грав у дублі харківського «Металіста».

— Юрій Калитвинцев чи спроможний очолити збірну України?

— Звичайно. Насамперед, його перевага — в психологічному та ігровому планах. Він уже тривалий час перебуває в головній команді країни, знає можливості багатьох виконавців. Призначення іншого тренера може негативно вплинути саме на конструктивне розуміння ігрової моделі та на психологічний баланс збірної. Дуже хочу, щоб головним керманичем був Юрій Калитвинцев. До того ж, у нього вже є досить позитивного досвіду роботи на рівні молодіжних команд.

— Сам продовжуєш грати та спостерігати за футболом?

— Граю за одну з ветеранських команд на першість Криму і отримую велике задоволення. В ній виступають чимало відомих гравців: Дмитро Дем’яненко, Андрій Опарін, Сергій Леженцев, Олексій Осипов, Сергій Шевченко, Олексій Антюхін… За футболом спостерігаю по телебаченню, а коли є вільна хвилина, то читаю інформацію в різних ЗМІ.

Досьє «УФ»

Олександр Миколайович ГАЙДАШ

Народився: 07.08.1967 року в Маріуполі (раніше м. Жданов) Донецької області.

Вихованець: маріупольського футболу.

Тренери: М.П. Кравцов, П.Є. Шульман.

Амплуа: нападник.

Спортивне звання: майстер спорту СРСР (1987).

Виступав за команди: «Новатор» Маріуполь (1984, 1988), «Шахтар» Донецьк (1985 — 1986), СКА Київ (1987), ЦСКА Москва (1987), «Таврія» Симферополь (1989 — 2004, з перервами), «Сарієрспор» Туреччина (1991/1992), «Маккабі» Герцлія, Ізраїль (1993/1994), «Маккабі» Явне, Ізраїль (1995/1996), «Металург» Маріуполь (1999 — 2001).

У чемпіонатах СРСР, Ізраїлю, Туреччини та України — провів 494 матчі, забив 195 м’ячів (у т.ч. у вищих лігах чемпіонатів різних країн — 101 м’яч).

У кубкових турнірах СРСР, Ізраїлю та України — провів 36 матчів, забив 17 м’ячів (у т.ч. в Кубку ТОТО Ізраїлю — 4 м’ячі).

За національну збірну України (1993) — провів 2 матчі.

Титули та досягнення:

Фіналіст Кубка першої ліги чемпіонату СРСР (1990).

Найкращий бомбардир «Таврії» в чемпіонатах України вищої ліги — 85 м’ячів.

Другий історичний бомбардир «Таврії» в чемпіонатах СРСР та України — 148 м’ячів.

У чемпіонатах України серед клубів вищої ліги тричі ставав кращим бомбардиром сезону в симферопольській «Таврії»: 1996/1997, 1997/98 та 2002/2003 років.

Четвертий бомбардир в історії проведення чемпіонатів у вищій лізі України — 95 м’ячів.

У списках 33 найкращих футболістів України (4): № 2 — 1994/1995, 1997/1998, № 3 — 1996/1997, 1999 років.

Член символічного Клубу бомбардирів України імені Олега Блохіна — забив 114 м’ячів у залікових матчах.